Читати книгу - "Божа кара"

— Здравия желаю!

Мати як стояла, так і сіла.

— Щоб же ти був такий здоровий, як мене налякав! Думала, що якийсь москаль до хати ступив.

— Служба, мамашо, служба.

Були й сльози, і обійми, і нашвидкуруч зібране застілля, і сусіди, що забігали глянути на «службу», — все було як і годиться; а перед тим як ступити в двір, ще на підході до рідної хати, впізнав Мадюдя калину, що пишно росла під вікнами, сягаючи стріхи.

Колись ще малим (було тоді йому років зо три, не більше) пішов з матір’ю до лісу по хмиз та й наткнувся на молоденький кущик калини, що ріс у такій гущавині — звірові не продертись, не те що людині. «Ма, калина!» — закричав зраділо малий, бо й кілька ягідок-сережок червоніли на зеленій голівці. Мати здивувалася, як вона тут і виросла, не інакше якийсь птах посіяв зеренце, тільки не судилося тобі тут, бідолашній, і вижити: зачахнеш без простору й сонця. І так жаль стало малому цієї рослинки тендітної, так її жаль, що він ухопив матір за руку: «Ма, візьмемо її додому!» Доти просив, доти канючив, поки мати й погодилася. Сходили по лопату, викопали: «Бери тепер, синку, й неси», — і Миколка, обійнявши з усіх своїх сил кущик, поніс обережно додому, і здавалося здалеку, що не дитина той кущик несе — сама калина простує стежиною, тільки голі ноженята виблискують.

Принесли, посадили, поливали, щоб прийнялася, щовечора, і стала калина рости наввипередки з Миколкою, і цвіла пишно щовесни, а всю осінь, до першого снігу, червоніла яскравими кетягами, і ті кетяги, вже зрізані, аж до весни висіли в коморі на стінах.

Схвильований, Мадюдя не пішов одразу до хати — звернув до калини. Побачив новеньку огорожу довкола куща: під калиною завжди бабрались кури, особливо у спеку, шукаючи прохолоди, вибехкували глибокі ями, тож мати, виглядаючи сина, й захистила калину од птаства, та так уже любовно переплела ті лозини, що огорожа аж ясніла під сонцем…

На Мадюдю так і війнуло далеким дитинством, йому аж сльози набігли на очі — оглянувся, чи ніхто його не бачить: вулиця була порожня, вимерла од літньої спеки…

Прокинувся вранці рівно о сьомій. Лежав, чекаючи звичного «Подйо-ом!», що пружиною викине з ліжка, та команда все не лунала, тоді він подумав, що сьогодні ж вихідний, коли їх будять на годину пізніше, і повернувся був на бік, щоб доспати оцю годину всю до останньої хвилини, аж тут ворухнулася думка, що й ліжко якесь незвичне: м’яке та широке, і ковдра якась не така. Мадюдя розклепив повіки і побачив себе не в казармі, а в кімнаті, і таким затишком війнуло на нього, що аж усміхнувся. Усміхнувся, зібгався в солодкий клубок, ще й очі міцно заплющив: знову заснути — не на відміряну строго годину, а досхочу, але тут до нього долинув якийсь звук: хтось наче шкрібся знадвору в стіну, шарудів, наче миша, і той звук заважав йому знову заснути. Мадюдя ще трохи полежав, зарившись головою в подушку, але звук добиравсь і сюди, шкріб над самісіньким вухом. Він з прикрістю відкинув подушку, натягнув штани, вийшов надвір. І одразу ж побачив матір. Ні, спершу не матір, а стіну. Ще вчора руда та обшарпана, стіна святково біліла навпроти ранкового сонця — хата наче вдягла празникову сорочку, наче взулася в червону, старанно підведену призьбу і стояла посеред зеленого двору така весела й ошатна, що Мадюдя мимоволі замилувався нею. І мати була тут же; вся заляпана крейдою, в одній руці тримала відро, а в другій — щітку.

— Мамашо, вы што? — не так спитав, як дорікнув матері Мадюдя: учора ж скаржилась, що вже й рук не має сил звести.

Мати обернулась до нього, і на її змученому, аж жовтому, обличчі наче ще одне сонце зійшло.

— Та оце білю хату. Бо стидно й перед Богом, і перед людьми. Син приїхав, а хата як у старців.

— Вы ж больны!

— Е-е, сину, ти приїхав — де й хвороба поділася!

Потім вони снідали: давно Мадюдя не ласував такими пухкими та білими варениками. Мати все підкладала та підкладала: не встигне Мадюдя спорожнити тарілку, а вона знову повна. Та й вареники ж! Що вареник, то підсвинок.

Наївся Мадюдя так, що ледь од столу одвалився.

— Та ти ж, мабуть, і не наївся вволю, — журилася мати.

— Вот так! — провів попід горлом Мадюдя.

Його зморив сон, і він попросився в матері:

— Я еще часик сосну.

Проспав майже до вечора. А коли прокинувся та коли пообідали (мати в борщ зарізала спершу одну курку, а потім і другу; здалося, що перша буде не такою наваристою), коли мати переповіла синові останні новини в селі: хто женився, хто виїхав, хто помер, а хто з ким і посварився, — то попросила несміливо:

— Ходімо, сину, до клубу. Там сьогодні кіно привезли.

Мадюдя й усміхнувся про себе: мати зроду-віку не ходила в кіно, «хай ходить той, кому робити нічого», — казала щоразу, а це, бач, потягло і її. Не так, мабуть, у кіно, як похвалитися сином.

— Ти ж тільки хворму надінь! — Начеб він оце узяв та й нап’яв на себе цивільне!

Простували селом. Мати в біленькій празниковій хустині, яка ще більше відтіняла її жовте обличчя, її губи знекровлені, закуті в зморшки. Мадюдя ж високий, стрункий — кров з молоком, весь у військовому, здавався якимось аж чужаком на оцій сільській вулиці. І люди, які йшли назустріч, спершу й не впізнавали його і приглядалися пильно, а тоді вже вітались, на що Мадюдя козиряв і коротко кидав: «Честь имею!» — це в їхньому училищі, серед курсантів, вважалося найвищим шиком — отак привітатись.

Сказав оте «честь имею» й до парубків, які товпились коло клубу. Це були в основному його однокашники, разом і до школи ходили, тільки Мадюді випала доля після школи потрапити до військового училища у великому місті, а ці селюки так і лишились волам хвости крутити. Той тракторист, той шофер, той їздовий, а той і зовсім коло вил — гній викидати з корівника. Хоч і перевдягся у святкове, а гноєм від нього тхне все одно. Отож Мадюді на них згори вниз тільки й дивитися. Не став ручкатись з