Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

тієї точки спасіння, знову стала правою ногою на дно, знову простояла лише мить, але знову течія була сильніша і збила її з ніг. Річка швидшала, і що більше зусиль докладала Пенелопа, то сильнішала течія, то нещадніше вона зіштовхувала її з того маленького краєчка землі, що був для неї спасінням. Пенелопа занурилася у воду з головою і почала тонути, не маючи сил боротися, вода забила її ніс і її горло, вона нічого не бачила, вона задихалася.

— Не борися, Пенелопо, не борися, — раптом почула вона знайомий голос. Він ніби говорив зсередини неї, він ніби говорив із її серця.

— Немає сенсу боротися з тим, що сильніше за тебе. Прийми його, прийми його шлях, віддайся йому, нехай ріка віднесе тебе туди, куди сама захоче. Стань її союзницею. Позич їй своє тіло.

Якась м’яка сила виштовхнула її нагору, вона ковтнула повітря на повні груди, перевернулася на спину, дала сонцю торкнутися свого обличчя. Ріка несла її вниз, лагідна, сильна, жорстока ріка, вона забула про ту смужку землі, вона просто віддалася потокові, що не бачив нічого і не чув нікого.

Якщо не можеш подолати те, що сильніше за тебе, постанови так, щоб воно зробило сильнішим тебе, шепотів їй голос. Впусти чужу силу в себе, впусти силу ворога в себе, дай їй розтектися твоєю душею, обмани її, дай їй відчути свою владу над тобою — а потім зроби її своєю.

Течія несла її вниз, стрімко, швидко, дерева на березі пропливали повз неї, але Пенелопа вже не витрачала сил.

Не боролася з течією, прийняла її як старшу сестру, прийняла її силу та її неминучість.

Нарешті ріка повернула ліворуч, і берег ніби сам плив їй назустріч. Вона побачила перед собою велику піщану косу, течія несла її просто на неї. Скоро, дуже скоро Пенелопа відчула дно під своїми ногами, міцну широку опору, на яку вона могла стати обома ногами.

Вона вибралася на берег, лягла на живіт, притулилася щокою до мокрого піску. Спокій землі проникав крізь її шкіру. Інколи приймати щось краще, ніж боротися з ним, шепотів її власний голос. Інколи ти програєш, коли борешся, і перемагаєш, коли програєш.

Інколи ти перемагаєш тоді, коли не хочеш більше перемогти.

* * *

Наступної ночі Діоніс прийшов до неї.

Він увійшов до її покою, запалив лампаду, сказав кілька лагідних слів. Пенелопа звелася на ліктях.

— Що сталося? — запитала вона.

— Ти спиш, Пенелопо. І бачиш мене вві сні. А вві сні ми можемо робити багато незвичних речей.

— Наприклад?

— Наприклад, літати.

— Але я не вмію.

— Я тебе навчу.

Коли вона вийшла з будинку, Діоніс стояв до нього спиною, обличчям до моря, він гладив свою густу бороду, місячне світло торкалося його плечей.

— Як ти навчиш мене? — спитала Пенелопа.

Діоніс не відповів, він просто розвів руки, підняв їх трохи угору, він став схожий на тонке дерево, що тягнеться до сонця, набрав повні груди повітря — і відірвався від землі.

— Повторюй за мною.

Пенелопа зробила так само, розвела руки, підняла їх долонями до неба, вдихнула повітря на повні груди.

— Легкосте, увійди в цю жінку, зроби її пір’ям чайки, жменею повітря, — сказав Діоніс.

Наступної ж миті Пенелопа відчула, як її тіло відривається від землі, як вітер гойдає її в усі боки, як він її перевертає вниз головою, — вона закричала, спершу зі страху, а потім від захвату.

— Керуй руками, ніби пливеш — тільки вода навколо тебе значно м’якша, ніж ти звикла, — казав їй Діоніс, — руки тобі потрібні для рівноваги, між верхом і низом, між лівим і правим, між тобою і світом.

Вони летіли над островом, вони летіли над морем, вони дивилися вниз і сміялися, сміялися з цієї радості, бачити так багато, бачити землю і море, охоплювати оком те, чого ти ніколи не пройдеш ногами, чого ти ніколи не побачиш із землі.

Еос підіймалася з-за горизонту, фарбуючи море в червоне та рожеве, а потім у жовте, в потім у біле.

— Куди ми летимо, Діонісе?

— До тебе.

— Куди до мене?

— На Ітаку.

— Хіба я щось там забула?

— Не знаю. Це знаєш тільки ти.

Пенелопа навчалася мистецтва літати, мистецтва бути легкою, бути невагомою, мистецтва бути вразливою перед подихом вітру і не мати страху перед висотою.

Вона побачить Ітаку знову, але цього разу згори, з неба. Вона ніколи не бачила її такою, вона бачила її тільки зсередини, і лише одного разу з моря, одного-єдиного разу, під час їхньої подорожі з Одіссеєм. Тоді він ставав на борт корабля, брав її на руки і стрибав униз, у тепле море, не відпускаючи її навіть під водою, рухаючись самими ногами, він випливав на поверхню і лише там розплітав свої обійми.

Тепер вона дивилася на Ітаку згори, вона знову з чоловіком, із чоловіком-богом, який заплітав свою бороду в коси, який давав їй повноту, який обіймав її душу, не торкаючись її.

Вони кружляли над берегом, як дві чайки, огорнуті в хмари, тихі та непомітні.

Жінка з золотим волоссям стояла на березі і дивилася на море. Її плечі тремтіли, з її очей текли сльози. Вона опустилася на коліна й обійняла обличчя руками.

— Хто ця жінка, Пенелопо?

— Це я.

Вітер гладив її волосся, плутав її пасма, занурював у них свої невидимі руки.

— Це я минулої весни.

— Але чому вона плаче? — спитав Діоніс.

— Вона тужить за чоловіком.

— Що ще вона робить?

— Нічого.

— Хіба туга може заповнити життя?

— Може.

— Хіба вона може дати щастя?

— Може.

Діоніс мовчав і слухав її.

— Бо туга є чесність, — казала Пенелопа. — Коли тужиш за кимось, кого кохаєш, в тобі багато болю, але і багато чесності теж. І це також щастя, щастя чесності, щастя болю, неминучого болю. Ти можеш бути щасливий від нещастя, коли розумієш, що воно невідворотне.

— Але чому ти вже не там? Чому ти пішла звідти? Чому ти прийшла до мене?

— Тому що приходить час, коли туга стає хижаком. І тоді вона пожирає життя інших. Вона пожирає життя твоєї душі. Туга не може бути нескінченною. Ти не можеш чекати нескінченно.

— Це і була твоя порожнеча?

— Спочатку це була моя повнота. Туга стала моєю супутницею, моїм другом. Я жила завдяки їй. Я жила нею. Але потім вона стала жити мною. Вона стала жити моїм життям, вона забирала мене у себе самої. Тоді повнота стала порожнечею. Вона вичавлювала з мене моє життя. І я вирішила втекти.

— Що ти відчуваєш зараз, Пенелопо?

— Знання.