Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А тепер — рецепція для тебе. Звари для нас спасівського узвару. Набери дикої груші, лісового яблука, чорносливу, ягід смородини й сизої ожини, додай по віхтику перстачу, васильків, підмаренника…
— Почекайте, я запишу, — перебив його я.
— Не треба записувати. Здайся на пам'ять. Що звариш — те питимеш. Час уже самому добирати плоди для живоття. Слова ж добираєш для свого зошита…
Що я міг на те сказати?! Дістав кіш і подався засвітла в сад. Коли узвар у котлі кинув перше кільце рожевої пінки, ніч покрила нашу гору духмяною тайною. Я спустив із ковбані «хвору воду» і загатив поточину для завтрашньої пошти. Тоді відкрив синій зошит і записав: «Живи, як дихаєш. Пиши, як дихаєш».
Дай часові час
Оля писала в листі, переданому через художника:
«Привіт там на полонинському Парнасі. Дякую, що дотримав обіцянки. Та ти вже так вірно не бий чолом — забув, що воно в тебе слабеньке?! Зате в діда яке! Скажи, що я цілую в подяці його мудре чоло. Від мого батька теж передай йому поклін. Дзвона, якого від добув із землі, відвезли в монастир і назвали Андрієм. Виявляється, дзвони, як і люди, теж повинні мати імена. Бо вони говорять… Цей має особливий голос, бо мідь давнього литва — рифейського. Так кажуть ченці… Що за диво фольклорні перли з синього зошита! Мені аж соромно, що я так легко добуваю практику. Єдине заспокоює, що це народний набуток. Тобто, він для всіх і для мене теж, бідолашної. Ще якби твій дід заспівав якусь давню пісню, обрядову чи вояцьку. Розвесели його якось для цього. А ще потрібна народна розповідь чи притча. Зовсім коротенька. Я помітила — багато говорити він не любить… Якщо все-таки розщедриться на одкровення, моя вербова гавань готова прийняти нового кораблика з твоїх рук.
Ну ось, яка я жебрачка-хижачка. Самій гидко.
На цьому завершую епістолу, бо треба годувати свою орду.
Миле життя тобі, милий! (Можеш це вважати теж фольклором).
Олюня-хитруня.
PS. Окрема подяка за косметичну пораду. Бачу, твоєму вчителеві відомі навіть секрети дівочої краси. Може, він знає і рецепт жіночого щастя?!»
Я перечитав листа ще раз, оглянув зворот аркуша, ніби за ніч там мали з'явитися нові рядки. Було прикро, як у дитинстві, коли безмилосердно мало ласощів. Та моя джерельна гавань чекала відправки нового корабля.
«Бідна моя студенточко! Розжалобила ти наші зачерствілі в гірських диках душі. Мусимо їх одволожувати холодним узваром із лісового овоча. А щоб утамувати твою фольклорну спрагу, в три мига беруся за перо. Отже — пісні, точніше — співанки. Вони, правда, досить сумні для такої веселоокої співачки, як ти.
Загриміли ключі вночі,
Понад море йдучи.
Заплакала дівка біла,
З-під вінчання йдучи.
Ой не плач, дівко біла,
Під білов платинов,
Зайде ти 'ся плаканічка
З маленьков дитинов.
Ой не плач, дівко біла,
З-під вінчання йдучи,
Зайде ти 'ся плаканічка
З газдом газдуючи.
Ой заплачеш, біла дівко,
В перший понеділок,
Як 'ти здоймуть із головки
Зелененький вінок.
Ой заплачеш, біла дівко,
У другий вівторок,
Як ти прийде у голову
Та думочок сорок.
Ой заплачеш, біла дівко,
У третю середу,
Як 'тя буде газда бити
У личко спереду.
Ой заплачеш, дівко біла,
У четвертий четвер —
Доле моя нещаслива,
Що робити тепер?
Ой заплачеш, дівко біла,
У п'яту п'ятницю:
Не бдеш мочи усудити
Із корчми п'яницю.
Ой заплачеш, дівко біла,
У шосту суботу:
Не бдеш мочи вирушити
П'яницю в роботу.
Ой заплачеш, дівко біла,
У сему неділю —
Доле моя нещаслива,
Де я 'ся подію?
І друга співанка — вояцька.
Синя гора не орана,
Лиш кулями засіяна.
Летить куля за кулями,
Тече кровця поточками.
А в тій кровці вояк лежить,
Правов ручков шаблю держить.
Не стій, коню, надо мною,
Неси мамці жалість мою.
Та стань собі коло плота,
Та заіржи на ворота.
Уйде д'тобі стара баба —
Ото моя рідна мама.
Уйде д'тобі невістиця —
Ото моя посестриця.
Візьми, бабо, піску жменю
Та посій 'го по каменю.
Як той пісок житом зійде,
Тоді твій син з войни прийде.
Пісок житом не ізходить,
Нема сина, не приходить.
На співанки мені не треба його розворушувати. Він часто, захоплений роботою, наспівує щось. І каже, що наш залізний вік їсть іржа через те, що все менше співаємо. І не маємо свого об'єднуючого танцю. Майже всі народи мають, а ми не маємо. А це ознака розбрату і вихолодження крові.
Та перейдімо до другого жанру — приповісті. Так називається народна оповідь, притча (не плутати з приповісткою — приказкою, примовкою).
Зерно в полові
Спостиг людей неврожайний рік. І зима затяжна. Вигребли й поїли все зерно. А купити на посів ніде, та й грошей не товсто. Намлілися голодом — кінців не вивести. Прийшли огулом до замохнатілого від старості діда: «Дай раду, честивий чоловіче». Той каже: «Сійте полову!» Не до вибору: один посіяв, другий, третій. Зілляв дощик — зазеленіло поле. І люди звеселіли: який-не-який, а хліб. Ударили чолами перед дідом: «Спаси, Боже, за те, що наустив нас! Звідки ти знав про се?» — «Наука проста, — одвітовав той. — І в незнанні є знаття. І в полові є зерно».
Хліб з росою
Жили бідний і багатий сусіди. Мали кождий по синові. Панчук був замлілий і захлялий, через лінощі їда не йшла йому до рота. А бідняцький син аж пашів здоров'ям, дужий, хапкий до всього.
«Чим годуєш свого копила, що так файно впозірує?» — питає багач бідняка.
«Хлібом із росою».
«То, може, й мого тим підгодуєш, аби поправився? Я заплачу».
Встали скородень і пішли копати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.