Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Ліліан відчула, як пелена гніву застилає їй очі. Вона ненавиділа всіх цих людей, кожного зокрема, вона ненавиділа чоловіків, що випростували плечі, ненавиділа жінок, які, намагалися когось причарувати своїми поглядами, ненавиділа хвилі симпатії, що ширилися навкруги, ненавиділа великодушність натовпу, який, довідавшись, що жертва вислизнула, перелаштувався на захоплення, і ненавиділа Клерфе, хоч знала, що це реакція на страх, та все ж вона ненавиділа його за те, що брав участь у цій дитячій забаві зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, вона подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає.

Механіки оглядали авто. Вони міняли колеса. Торріані стояв поряд із Клерфе.

– Ясно! – вигукнув тренер. – Їдь, Торріані!

Торріані ускочив до авта.

– Готово! – крикнув перший механік.

Авто блискавично рушило з місця.

– Що з рукою? – запитав тренер. – Зламали?

– Ні. Вивихнув, здається. У плечі.

З’явився лікар. Клерфе відчув скажений біль і сів на якомусь ящику.

– Це кінець? – поцікавився він. – Маю надію, що Торріані витримає.

– Вам більше їхати не можна, – сказав лікар і похитав головою.

– Забинтуйте його, – мовив тренер. – Візьміть широкий бинт і зав’яжіть плече. Про всяк випадок треба його склеїти.

Лікар похитав головою.

– Бинт не дуже допоможе. Він це одразу відчує, як тільки знову сяде за кермо.

Тренер розсміявся.

– Минулого року він припік собі обидві підошви, а однак їхав далі. Дослівно: припік – не обсмалив.

Клерфе сидів на ящику. Він почувався слабким і спустошеним. Лікар туго забинтував йому плече еластичною пов’язкою. «Мені треба було їхати обережніше, – думав Клерфе. – Бути швидшим за самого себе ще не означає стати богом. Це неправда, що тільки людина своїм мозком уміє вигадати щось, що дозволить їй бути швидшою за її природну швидкість. Хіба воша в пір’ї орла не перевершує сама себе в швидкості?»

– Як то з вами сталося? – запитав тренер.

– Клята опона! Авто винесло на закруті. Зачепив якесь деревце. Луснувся в кермо. Повна дупа!

– Повна дупа була б, якби відмовили гальма, двигун або кермо! Драндулет ще їде. Ще не один зійде з траси! До кінця перегонів – го-го! Маймо надію, що дамо раду!

Клерфе вдивлявся в металеві частини, які механіки стягнули обценьками. «Я вже застарий, – думав він, – що я тут шукаю. Але що я умію робити, окрім цього?»

– То він! – заволав тренер, дивлячись у бінокль. – Щоб я так жив, цей хлопець – сатана! Але не дамо ради. Ми надто відстали.

– Хто з наших ще їде?

– На жаль, тільки Вебер. На п’ятому місці.

Торріані промчав повз них. Махнув рукою і зник. Тренер виконав індіянський танець радості.

– Дюваль відпав! Торріані виграв чотири хвилини! Чотири хвилини! Пресвята Мати, заопікуйся ним!

Виглядало так, ніби він збирався молитися. Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію.

– На цій пооббиваній балагулі! – вигукнув тренер. – Золотий хлопець, зараз його поцілую! Проїхав кільце за рекордний час! Святий Антонію, заопікуйся ним!

Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав, однак, що не завжди молодість перемагала. Караччола зі зламаним стегном, терплячи пекельний біль, виграв перегони та чемпіонат із набагато молодшими водіями, Нуволарі й Ланґ їздили по війні так, мов були на десять років молодшими – але кожен мусив колись відійти. Знав, що кінець його кар’єри також близький.

– У Валенте заклинило поршні! Монті лишився позаду. Вебер третій! – вигукнув тренер. – Клерфе, зміните Торріані, коли щось трапиться?

Клерфе помітив сумнів у його очах і подумав: «Поки ще мене питають, але незабаром перестануть питати».

– Хай ще їде, – сказав він. – Поки вистачить сил. Молодий, може, витримає.

– Він надто нервовий.

– А їде чудово.

Тренер кивнув.

– Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, – сказав він нещиро.

– Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

– Мати Божа! – молився далі тренер. – Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу й Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

– Що сталося? – заревів тренер. – Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати всіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Таж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто… – Механіки вже працювали. – Клерфе! – тренер заламав руки. – Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п’ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! – Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. – Тільки дістатися фінішу! – благав тренер. – Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно третє! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

«Ще одне коло, – подумав Клерфе. – Якось доїду. Біль можна витримати. Це напевно менш болюче, ніж висіти на хресті в концтаборі. Я бачив хлопця, якому СД у Берліні пробурило здорові зуби аж до коренів, щоб зрадив приятелів. Не зрадив. Вебер у передовій групі. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Усе ж таки не однаково! Щось крутиться перед очима! Авто ж не літак! Натиснути кляту педаль газу! Страх – то вже половина катастрофи!»

– Клерфе знову їде. Торріані вибув! – загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. «Безнадійний дурень! – подумала. – Дитина, яка ніколи не виросте. Легковажність – іще не відвага. Знову розіб’ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть, знають лише там, у горах, у санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!»

Чиясь рука збоку тицьнула їй у долоню візитівку. Вона викинула її і підвелася. Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби за нею стежило сто порожніх скелець, у яких відбивається сонце. Пильнували її крок за кроком. «Порожні очі, – подумала вона. – Очі, які бачать і водночас не бачать.