Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

— Та хочу трохи книжок спродати. Може, роздарую.

Рюкзак здався мені найменшим, і я взяла його. Але Анжела не дрімала:

— Зажди, зажди! Я ж із сумкою не зможу валізу везти. Понеси її ти, а я рюкзак на спину прилаштую… Отак. Знаєш, я навряд чи з цим усім до готелю доберуся. Доведеться взяти таксі.

Я поправила на плечі ремінця від своєї торбинки і взяла правицею її сумку. Важкенька!

— Як же ти з дому доїхала?

— Та ж до потяга бойфренд довіз.

Значить, у неї вже не громадянський шлюб із Олегом, а якийсь бойфренд.

Я викликала таксі по телефону. Поки вийшли, воно вже чекало. Наша літературна зірка всілась попереду й почала загравати до водія. «Марно стараєшся, — подумала я, — у них тариф фіксований».

День видався файний. З-за білих хмар час від часу визирало сонце. Вулиці заусміхалися чорною лискучою бруківкою, над ранок дощило, і тепер дихалося свіжо та радісно.

От і готель — красива реставрована будівля з високими поверхами, велетенськими вітражними вікнами: тут щороку тепер проходить «Львів fashion week». Усе вельми аристократично й недешево. Анжела поколупалась у гаманці й спитала:

— У тебе є двадцять гривень? А то я все витратила, треба з картки брати.

Я дала їй двадцятку. А шляк би її трафив — вона завше знайде, як тобою скористатися! Таксі поїхало. Я усміхнулась:

— Ну, далі ти вже сама. Оперний он там, далі по прямій на Коперника вийдеш. А я поспішаю. Справді.

Вона надула губки:

— Ну добре. Я тобі зателефоную. І гроші віддам.

— Ой ні! Не треба! Знаєш, у мене з’явилася фобія — не хочу тут знайомих бачити. І гроші вдома віддаси.

— Нова прикмета? Забобон?

— Можеш вважати і так. Бувай! До зустрічі вдома!

Я швиденько пішла в той бік, куди показувала Анжелі. Завернувши за ріг, розвела руки, наче хотіла злетіти.

Я вільна!

І це коштувало мені лише двадцять гривень.

О, старовинний Львів! Колись тут саме повітря робило людей вільними!

Завтра у мене буде вільний час. І я поїду на давно омріяну екскурсію. І нарешті піднімусь на вершечок Ратуші. І вже сьогодні побачу, як плює легендарний Дракон. Кажуть, справжнім вогнем.

Львів радісно кинувся мені під ноги старовинною бруківкою. Цок-цок-цок — весело заспівали підбори.

Ніка Нікалео

По вірі вашій

Сонце світило яскраво й пекуче. Усе подвір’я іскрилося радістю, переливаючись райдугою і сонячними зайчиками, що зістрибували з вікон. Усе довкола усміхалося: і пахучі до запаморочення рожеві півонії під вікнами, і китайський кущовий бузок, і молоденька цибулька на іншій грядці далеко на городі, і навіть високомірні, блакитнокровні троянди навпроти, в облямованих поребриком клумбах… А вона струнко стояла за парканом і скромно визирала поміж старих дерев’яних штахет на ту залиту нещодавно хвилями дощу нову кольорову бруківку.

Більше по ній уже не бігали кури чи гуси. Лише пес, великий і кудлатий, наче старий дідівський кожух, так, як і раніше, гучно гримів ланцюгом, перебігаючи з одного кінця під сходами до другого, під іншими сходами. Усе таке нове і незвичне, наче взяли і перенесли тебе попри твою волю, та не без задоволення, до іншої реальності: запаморочливо футуристичної і красивої, якої й уявити собі не смів.

Дім, збудований не так давно, але вже доволі зістарений, потребував догляду, нового подиху і життя. Господарі спершу взялися за штукатурку, почавши з утеплення фасаду, і щойно скінчили чорнову роботу, одразу застелили нове покриття на місце старого, порепаного-надщербленого асфальту, на якому вже острівцями росла трава, там вічно скопичувався якийсь непотріб: обгортки від снікерсів, памперсів, сигарет і — диво-дивнеє — пластикових пляшок поміж тієї ж трави. А на ній весело паслася уся тваринна челядь, порпаючи лапками увесь той обгортковий непотріб відходів сучасного суспільства. І, як годиться, додавала туди ще й свого гіменця.

Бруківка ж одразу начарувала чистоту — на ній миттєво відчувався дисонанс із педантизмом і навіть якимсь незрозумілим аристократизмом, що будь-який непотріб, певно, сам не смів порушувати тієї гармонії. А ще відчуття достатку і благополуччя родини, спокій і щастя заміського ситого життя просто струменіли з того новочесного покриття подвір’я: де на городі вдосталь городини, дерева під осінь вгинаються від щедрих плодів, а в стайнях реве худоба і кудкудакають кури, крячуть качки та ґелґочуть гуси, яких ганяють дітки-онучки… Рай для селянина, для того, хто звик жити у гармонії з живою природою.

Під високим небом над садом гуділи джмелі й оси, перелітали час від часу лелеки і гніздилися неподалік на ставках. Вітерець лагідно перебирав юними листочками і шпичками бравурної трави. Усе це було таким наївно-ніжним, по-дитячому зухвалим у своїх швидкості та сяянні, що здавалося абсолютно неземним, неможливим і чудесним після біло-сіро-чорного вимерзання зими. Після довгих кришталевих ночей стовпець термометра сам боявся своєї позначки у мінус двадцять п’ять і щоразу намагався відбрехатися бодай у дві-три поділки вище. А рипіння тріскучих морозів, морочних, затяжних снігопадів та жорстких і сварливих, наче мачуха, хурделиць змивалося одним поглядом сонця! Наче хтось відсунув важку оксамитову штору великою могутньою рукою, впустивши спочатку клаптик неба, промінчик сонця і перший переляканий подих тепла.

Вес-на-а-а… Запахло у повітрі, замедовіло, затрав’янилося, загуло над усім квітучим і вселило відчуття тихого щастя, великої надії та непохитної віри, що усе обов’язково буде добре. Життя направиться, любов прийде, і усе буде як у казці, усе буде так, як хочеш, просто тому, що по-іншому аж ніяк не може бути, і крапка. Ось такий от казковий феномен весни, що торкає кожного, хто ще живе у нашому світі. Бо смертельно хворий починає вірити в одужання або ж щасливо і вдячно прощається з життям, у якому все ж таки встиг багато чого зробити: виростив дітей, вивчився сам, створив якийсь сімейний бізнес і дав іншим людям роботу, нагодував прохача і допоміг знедоленому, кохав, творив і жив стільки, скільки йому було відведено. Все ж так і є, чи не так?!

Їй до повного почуття не вистачало тільки його. Вона чекала. Терпляче чекала і сподівалася. Терпіла волохатих джмелів, що незграбно влазили з одного квітконоса на інший, розштовхуючи всією своєю вагою тіла і крильцями невагомі білосніжні пелюстки. Зносила усі ті потикання набридливих мух, яким аби де було втулитися, влізти, впхатися, лише б прицільно на щось ласе. Чи то масне, чи то пахуче… Мухи є мухи, то не аристократичність бджіл і навіть не ос.

А вночі падало: гулко так дріботіло по металевих підвіконнях і