Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прийшов Йонас із Андрюсом.
– Щасливого Різдва! – привітав усіх він.
– Дякуємо за шоколад, – сказала мама. – Ми були просто в захваті.
– Андрюсе, зажди-но секундочку, – сказав Йонас. – У мене дещо для тебе є!
– І в мене! – сказала я.
Я вийняла з валізи папірець і вручила Андрюсові.
– Може, не так уже й гарно, – сказала я, – але кут правильний. Ніздрі менші.
– Просто чудово! – сказав Андрюс, роздивляючись мій малюнок.
– Правда?
Його очі зблиснули й зустрілися з моїми:
– Дякую!
Я відкрила рот. Звідти нічого не вилетіло.
– Із Різдвом! – урешті вимовила я.
– Ось, – простягнув руку Йонас. – Він був твій, потім ти подарував його Ліні. Вона дала його мені, коли я захворів. Я видужав, то, певне, він дуже щасливий. То, гадаю, тепер твоя черга його тримати, – Йонас розтулив пальці – там був іскристий камінець. Він дав його Андрюсові.
– Дякую. Сподіваюся, він щасливий, – сказав Андрюс, дивлячись на камінець.
– Із Різдвом, – привітав Йонас. – І дякую за помідори!
– Я тебе додому проведу, – сказала мама. – Хочу твою маму привітати, якщо вона зможе на хвильку висунутися.
Ми з Йонасом лежали на соломі в чоботях, закутавшись у пальта.
– А пам’ятаєш, ми колись спали в піжамах? – спитав Йонас.
– Так, і під пуховими ковдрами, – сказала я.
Моє тіло провалювалося в солому, в спокій. Я відчувала, як холод від підлоги поволі заповзає в мою спину, за плечі.
– Сподіваюся, сьогодні ввечері в тата пухова ковдра, – сказав Йонас.
– І я, – сказала я. – З Різдвом, Йонасе.
– З Різдвом, Ліно.
– З Різдвом, тату, – прошепотіла я.
53
– Ліно! – у хату вбіг Андрюс. – Швидше, по тебе йдуть.
– Хто? – здивовано спитала я. Я щойно повернулася з роботи.
– Командир із Крецьким.
– Що? Чому? – стривожилася мама.
Я подумала про крадену ручку, сховану у валізі.
– Це… я… вкрала ручку… – сказала я.
– Що? – нервувала мама. – Як можна таку дурницю було впороти?! Украсти в енкаведистів.
– Ні, то не щодо ручки, – сказав Андрюс. – Командир хоче, щоб ти намалювала його портрет.
Я зупинилася й подивилася на Андрюса.
– Що?
– Він на власній особі схибнутий, – пояснив Андрюс. – Усе розводився, що хоче свій портрет в управлінні, портрет для дружини…
– Для дружини? – здивувався Йонас.
– Я не зможу, – сказала я. – Я на ньому зосередитися не можу, – я подивилася на Андрюса. – Мені біля нього недобре.
– Я піду з тобою, – сказала мама.
– Він не дозволить, – сказав Андрюс.
– Я собі руки переламаю, якщо треба. Я не можу його малювати…
– Ліно, не здумай! – сказала мама.
– Зі зламаними руками не попрацюєш, – пояснював Андрюс. – А якщо ти не зможеш працювати, то помреш із голоду.
– Вони знають, що в неї є ще якісь малюнки? – тихо спитав Йонас.
Андрюс похитав головою.
– Ліно, – Андрюс тепер говорив тихіше. – Ти маєш зробити так, щоб картина йому… лестила.
– Ти мені будеш розповідати, як малювати?!
Андрюс зітхнув.
– Мені дуже подобаються твої малюнки. Деякі дуже реалістичні, а деякі – вони, ну, викривлені…
– Але я малюю, як бачу, – відказала я.
– Ну, ти розумієш, про що я, – мовив Андрюс.
– А що мені за це буде? – спитала я. – Я не буду це робити за хліб чи дві пом’яті цигарки.
Ми посперечалися, що просити. Мама хотіла поштових марок і насіння. Йонас – картоплі. Я – окрему хату й пухову ковдру. Я замислилася над словами Андрюса і намагалася зрозуміти, як це – щоб картина «лестила» Комарову. Широкі плечі – це сила. Голову трохи розвернути, дати акцент на сильну лінію щелепи. Форма – це взагалі простота. Її я дуже точно можу зобразити. А от його обличчя мене турбувало. Коли я уявляла, як буду малювати командира, усе було просто, доки не доходило до голови. Перед моїми очима виникав образ: чиста напрасована форма, а з коміра витикається кубло лютих змій або ж череп із порожніми чорними очима, із цигаркою в зубах. Ці враження були сильні. Я хотіла їх намалювати. Мені просто необхідно було їх намалювати. Але я не могла – перед командиром не могла.
54
В управлінні чути було потріскування дров у печі. У приміщенні пахло димком. Я зняла рукавиці й погріла руки коло вогню.
Увійшов командир. Він був у чистій, без жодної плями зеленій формі з синім кантом. Кобура пістолета трималася на чорному ремені. Я постаралася якнайшвидше все запам’ятати, щоб не треба було зайвий раз дивитися. Сині штани, синій кашкет із малиновою околицею. Зліва на формі – дві блискучі золоті медалі. Ну й, звичайно, незмінна зубочистка танцювала в кутику рота.
Я присунула стілець до його столу і сіла, жестом показавши командирові, що йому треба сидіти. Він витяг собі стілець і сів навпроти, майже торкаючись колінами моїх колін. Я відсунулася назад, удаючи, ніби шукаю правильний кут.
– Пальто, – сказав він.
Я подивилася на нього.
– Пальто зніми.
Я не поворухнулася.
Він кивнув; його глибоко посаджені пекучі очі дивилися крізь мене. Він обгорнув кінчиком язика свою зубочистку і крутив її туди-сюди.
Я похитала головою і потерла руки.
– Холодно, – пояснила я.
Командир закотив очі.
Я глибоко вдихнула й подивилася на нього. Комаров дивився просто на мене.
– Скільки тобі? – поцікавився він, придивляючись до моєї фігури.
Почалося. З його коміра вилізли змії та огорнули його лице, засичали на мене. Я моргнула. На плечах Комарова сидів голий череп, клацав щелепами, сміявся. Я потерла очі. Змій немає. Не малюй змій. Тепер я розумію, що відчував Едвард Мунк. «Малюй так, як бачиш, – казав він. – Навіть якщо день ясний, а ти бачиш темряву й тіні. Малюй так, як бачиш». Я знову моргнула. Я не можу, подумала я. Так, як бачу, – не можна.
– Не розумію, – збрехала я. Жестом показала, що він має повернути голову ліворуч.
Я накидала контур. Треба почати з форми. Я не могла дивитися на його обличчя. Намагалася працювати швидко. Мені не хотілося проводити з цим чоловіком жодної зайвої хвилини. Сидіти перед ним – це було щось таке, як лихоманка, яка не минає.
Як я зможу робити це годину? Зосередься, Ліно. Змій немає.
Командир не був гарним натурником. Він вимагав частих перекурів. Я відчула, що зможу заохотити його сидіти довше, якщо час від часу показувати йому, що вийшло. Адже він самозакоханий, занурений у власне «я».
Минуло ще п’ятнадцять хвилин, командир знову захотів покурити. Він витяг з рота зубочистку й пішов надвір.
Я подивилася на портрет. Вигляд у нього був сильний, могутній.
Повернувся командир. Разом з ним був Крецький. Він вихопив у мене малювання. Показав Крецькому, поплескуючи його по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.