Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

На Білоруському вокзалі в Москві їх зустрів всюдисущий і підкреслено ввічливий Аркадій Фабрічніков. Він же познайомив їх із новим куратором – Сергієм Борисовичем Саркісовим. КДБ навіть виділило їм квартиру, але цей подарунок Інґе не вразив. Квартира була в новому, щойно зведеному будинку – ні дороги, ні тротуарів прокласти ще не встигли. В погану погоду чисти додому не доберешся. Ремонт у квартирі якістю не відзначався: щілини в паркеті і між кахлями у ванній, підлоги нерівні – все хитається, сантехніку встановлено абияк, кухонні двері клинить, вікна не закриваються, під час дощу стеля намокає. До того ж Інґе ненавиділа радянські шпалери. «Від шпалер у Росії голова обертом іде», – згадуватиме вона. Екстер’єр вганяв у депресію не менше за інтер’єр. Між сходами валялося сміття й об’їдки, скрізь лушпиння від зернят, ніхто навіть не намагався прибирати спільний простір. Здавалося, що у всіх сусідів є коти, і вночі вони хором починають нявчати так, що не заснеш. А як не коти, то самі сусіди по вечорах починали сваритися так, що люстра хиталася. Життя перетворилося на безкінечний кошмар і терпіння в Інґе закінчувалося. Вона не приховувала свого розчарування ні від Богдана, ні від його начальства. Керівництво намагалося якось зарадити ситуації, і Сташинському виділили іншу квартиру в хорошому районі ближче до центра, але загального ставлення Інґе до радянського життя це вже змінити не могло – надто пізно[172].

Інґе не хотіла їхати в СРСР і те, як їх там прийняли, її не вразило. Насправді її чекав шок. Ще на вокзалі Варшаві по дорозі в Москву дівчину охопило відчуття, що вона потрапила в пастку, що її зрадили і продали в неволю. В Москві це відчуття тільки загострилося. Їй показали шедеври дореволюційної архітектури, вона побачила розкіш московського метро, але була вражена контрастом між красотою будинків і убогим одягом людей. Бідні жінки в хустках, безформенних пальтах, валянках, які тягнуть торби з хлібом назавжди врізалися в її пам’ять. На вулицях було багато п’яних, вони заходили погрітися в під’їзди будинків, або й валялися при холоді на вулицях. В плані чистоти радянська столиця справляла жахливе враження. Смітники були переповнені і завжди брудні, хоч не підходь до них. Люди смітили і плювали скрізь. Вона назвала громадські туалети «трагедією»: іноді це була просто яма в землі, наповнена фекаліями. «Про туалети мені й згадувати не хочеться. Жахливо!» – згодом розповідатиме вона журналісту. Намагання чекістів сподобатися їй, зробити так, що вона оцінила Москву і радянське життя, були марні. І Аркадій Фабрічніков, якого вона знала під іменем «Александр», і його дружина (або жінка, яка видавала себе за його дружину, Інґе назвала її «німцененависницею»), здалися їй претензійними. На розкішній вечері в ресторані, куди запросили Богдана й Інґе, дружина Фабрічнікова навіть не доторкнулася до ікри та інших делікатесів, бо, мовляв, російські жінки багато їдять і тому схильні до зайвої ваги. Інґе не подобалося нічого. Навіть московські діти здавалися їх некрасивими. Вона постійно була не в настрої і часто плакала[173].

У Москві подружжя зустрілося з новим куратором-чекістом. Сташинського перевели в інший відділ. Життя під егідою еміграційного відділу закінчилося, його чекав статус нелегала. Новим найвищим начальником Сташинського став генерал Віталій Павлов, шеф відділу нелегальних операцій. Під час війни він працював під дипломатичним прикриттям у Сполучених Штатах і в Канаді, а 1945 року його вислали з Оттави внаслідок одного з перших шпигунських скандалів холодної війни – на Захід утік шифрувальник радянського посольства в Оттаві Ігор Гузенко. Він вийшов з посольства прямо на очах Павлова і виніс сотні документів радянської військової розвідки, які розкривали атомний шпіонаж СРСР у Сполучених Штатах та методи засилання нелегальної резидентури. «Справа Гузенка», як її назвали на Заході, не зруйнувала кар’єрних перспектив Павлова. Прямої відповідальності за провал він не ніс, крім того, мав впливово покровителя в особі Олександра Короткова – короля нелегалів.

Заступником Павлова був генерал Володимир Баришніков, до червня 1958 року – друга людина в Карлсхорсті. Саме при ньому Сташинський ліквідував Лева Ребета. Тепер Баришніков мав наглядати за підготовкою Сташинського в Москві. Безпосередньо за підготовку відповідав Сергій Саркісов, молодий чекіст, років трохи за тридцять. Він був однофамільцем і можливо родичем полковника Рафаеля Саркісова, сумнозвісного начальника особистої охорони Берії, який, крім усього іншого, постачав наркому дівчат і жінок, яким не пощастило потрапити наркому на око на московських вулицях. Слідом за Берією 1953 року арештували й Саркісова, йому дали десять років таборів. За кілька місяців до приїзду Сташинського у столицю його випустили. Поза відділом нелегальних операцій про Саркісова ніхто достеменно не знав: чи родич він охоронцеві Берії – невідомо[174].

Сергій Саркісов ознайомив Богдана з програмою підготовки. Він мав опановувати з репетитором німецьку й англійську, пройти німецьку шкільну програму й начитатися сучасної західної літератури, щоб успішно інтегруватися в нове середовище. Богдан мав опанувати радіосправу, фотографію і здобути якусь професію, щоб створити прикриття й заробляти на життя на Заході. До підготовки нелегальних агентів КДБ ставився дуже серйозно. «Радянський Союз вкладав колосальні ресурси в підготовку нелегальних агентів, – писав Вільям Гуд. – Агенти роками вивчали основи конспірації, підпільні канали зв’язку, мову і звичаї відповідних галузей. Нелегали мали опанувати професію і навички, потрібні для роботи за кордоном». Гуд писав, що КДБ використовував нелегалів, коли існував ризик засвітити оперативників, які працювали під легальним посольським прикриттям. Нелегали також служили каналами передання інформації в центр від агентів на місцях[175].

Саме це, як натякав генерал Крохін, Сташинський виконуватиме в майбутньому. Ну, і ліквідуватиме ворогів Країни Рад. Сташинського готували до ролі, яка Гуду й на думку не спадала, – глибоко законспірований кілер, у будь-який момент готовий до завдання. Рівень підготовки агентури завжди вважався сильною стороною КДБ у змаганні з американською розвідкою, яка робила ставку на технології. На кухонних дебатах влітку 1959-го Ніксон визнав, що СРСР веде перед у ракетній техніці, але парирував, що американці лідирують в інших сферах, зокрема в телекомунікаціях, про що свідчили кольорові телекамери, які знімали розмову[176].

У травні 1960-го, коли Богдан з Інґе приїхали у Москву на підготовку, радянські ракетники, схоже, зрівняли рахунок з американськими телевізійниками. Сталася незвичайна подія, яка сильно зашкодила міжнародним відносинам. Першого травня, на Міжнародний день