Читати книгу - "Ініціація"

Перегуда глянув на стару із прикрістю:

— Зрозуміло. Свіже повітря, чиста вода, натурпродукт. Так? Назавжди сюди переїхали?

— Сюди?.. — жінка роззирнулася безпорадно. — А ми де?

От як пояснити! Назви в хутора нема і не було ніколи, бо раніше вважався віддаленою частиною близької Карасівки, та з часом вузький перешийок єдиної вулиці, яка з’єднувала хутір із селом, поруйнувався: люди виїхали, хати повалялися, перетворилися на поросле бур’яном і молодими берізками поле, яке відрізало з півтора десятка хутірських обійсть від села. Коли Перегуда вигідно купив добротний «МТЗ» і домовився з продавцем, аби той сам перегнав трактор на Перегудине подвір’я і тільки після того отримав гроші, то так пояснював маршрут:

— Від Києва сімдесят кілометрів їдеш трасою. Бачиш міст. Не доїжджаєш до мосту, повертаєш із траси ліворуч і двадцять кілометрів сунеш асфальтівкою. Проїжджаєш три села, в четвертому біля магазину повертаєш праворуч, виїжджаєш тим шляхом із села. Попереду ліс побачиш. Перед лісом знову праворуч повертай і ґрунтівкою ще десять кілометрів. Доїдеш до озера — вважай, що приїхав. Від озера вже хутір видно.

— Так ясно, «де ми», — й собі розгубився Павло. — На хуторі поблизу Карасівки.

— Як я опинилася на хуторі?.. — з наївним дитячим страхом прошепотіла стара жінка.

А Павлові звідки знати?! Дивився на стару жінку, і якби не та її порепана часом шкіряна сумка, кинув би щось на кшталт «вам, пані, видніше» чи «це я у вас дізнатися хотів» і попхався б за маршрутом на кукурудзяне поле, та в душі муляло. Хвіртку розчахнув, увійшов на подвір’я, швидким оком оцінив усе, що тут по Оверкові лишилося, а лишилося чимало: під сараєм старе залізяччя, яке на брухт можна здати, міцних акацієвих стовбурів із десяток під парканом (як досі не розікрали?), біля хати порожні бутлі трьохлітрові не побиті, цілісінькі. Усе б Перегуді згодилося.

Пішов до жінки — сто питань на язиці, і вже б попитав (і чого стовбичить на Оверковому подвір’ї, і з ким сюди приїхала), та все ніяк не міг визначитися, як до старенької звертатися, бо пнувся, як зазвичай тут старих кличуть — «бабцю» чи просто «Іванівно», та язик не повертався так казати.

— Наталю Іванівно, — мовив врешті, як учень учительці. — Може, разом згадаємо, яким вітром вас сюди занесло. От ви де живете? Пам’ятаєте?

— Звичайно, — прошепотіла старенька. — На Подолі. Вулиця Хорива.

— Так ви зі столиці? Он як. І в паспорті так записано?

Закивала: так, так. Відкрила стареньку сумочку, а там повно папірців: так би й порозліталися, якби Перегуда не вхопив їх вчасно. Тримав у руці, розглядав прискіпливо. Жінка не зважала.

— Це не мої папери, — тільки і мовила, продовжуючи шукати в сумці паспорт.

— Як «не ваші»?

Павло до паперів, а в них усе чисто розписано: що громадянка Костомарова Наталя Іванівна, 1939 року народження, придбала житловий будинок за номером 5 площею 60 метрів квадратних у селі Карасівка по вулиці Механізаторів зі шматом землі на 18 соток. І на кожному папірці декілька печаток-підписів: усе серйозно. Перегуда аж згадав: так і є! За часів, коли хутір іще був частиною Карасівки, єдину хутірську вулицю було названо на честь механізаторів. У Перегудиному сараї десь і досі лежить табличка «вул. Механізаторів, 8».

— Так теє… Наталю Іванівно, — до старенької. — Папери ваші. Тут усе про вас.

І взявся розтлумачувати старенькій про купівлю-продаж нерухомості: мовляв, може, забули, як поміняли Київ на Карасівку, чи, може, діти переселили вас сюди і не попитали, чи згодні. Діти — вони такі. Павло сам свого часу материну хату, що стояла за 200 км від Карасівки, продав, а матір до себе забрав, і хоч мати не дуже зраділа, проте і не гнівалася. Єдине, що попросила: щоби син поховав її поряд із чоловіком, тож, коли матері не стало, довелося Перегуді перти труну з материним тілом на старе кладовище за 200 км.

Старенька облишила шукати паспорт у сумці. Дивилася на Перегуду розгублено.

— Нащо мені ця чужа хата? Я живу в Києві, на вулиці Хорива, і своєї квартири не продавала. Як би я змогла?

— Може, діти ваші постаралися. У вас діти є? Онуки? Може, чоловік ще живий? Наталю Іванівно, ви родину маєте?

Закивала. Знову до своєї сумки. Про паспорт забула, витягла пожовклу фотографію: на ній сама ще молода, поряд офіцер морський, пацаня рочків дванадцяти.

— А де зараз ваш чоловік? Де син?

— На Байковому, — головою захитала. — Синочок посередині. З одного боку чоловік його охороняє, а з іншого — я.

— Так ви теє… ще живі, хвала Господу.

— А місця біля синочка ми з чоловіком давно викупили. Ще в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому.

Глянула на Перегуду тьмяно.

— Молодий чоловіче. Не підкажете, де тут зупинка громадського транспорту? Мені конче треба додому повертатися.

Перегуда потилицю почухав:

— Так, якщо документам вірити, ваш дім тепер тут, у цій хаті. А папери, схоже, справжні, з печатками, підписами. Може, перехвилювалися та й забули, що намірилися в село перебратися. Вас хто сюди привіз?

— Не пам’ятаю.

— А що пам’ятаєте? — Перегуду вже тягло до кукурудзяного поля, та все ще не міг залишити стареньку. — Може, до хати зайдемо? Ви її оглянете і раптом щось згадаєте.

Ідея здалася слушною: затягти стареньку до хати, щоби не стовбичила посеред двору, не муляла око. На відповідь не чекав. Пішов до Оверкової хати, штовхонув плечем двері, ті гуп — і навстіж. Увійшов: а всередині сира холоднеча, пилюка-багнюка, непотріб на підлозі, а на столі дві чималі торбини. До однієї зазирнув: сяка-така одежина жіноча, в другій чай, печиво, гречка, олія.

— Хтось же зібрав тебе на переїзд, бабцю, — прошепотів. — Чаю вип’єш, зігрієшся і, може, все згадаєш.

Заходився: непотріб — попід стіни, середину кімнати розчистив, знайшов чайник, увімкнув електричну плитку на дві конфорки: і в хаті потеплішає, і чай заварить. За десять хвилин уже тягнув жінку до кімнати:

— Давайте, Наталю Іванівно, проходьте. Онде речі ваші. Ваші ж? Одежа, продукти. Самі збирали?

— Ні.

— Але ж ваші? Гляньте!

До торби зазирнула, головою закивала: мої. На лаву опустилася, завмерла. Перегуда повеселішав.

— Зараз чаю вип’єте, зігрієтеся, папери свої переглянете і згадаєте, як вам на схилі життя спала на думку така ризикована ідея — у село переїхати. Невже думали,