Читати книгу - "Безчестя"

Твоя Люсі».

Ось таке листування; таке останнє слово Люсі.

На сьогодні вони вже впоралися з убивством собак, чорні мішки складені купою біля дверей, і в кожному з них містяться душа й тіло. Вони з Бев Шоу лежать, обійнявшись, на підлозі операційної. За півгодини Бев повернеться до свого Білла, а Лур’є почне вантажити мішки.

— Ти ніколи не розповідав мені про свою першу дружину, — зауважує Бев. — І Люсі теж про неї не говорить.

— Мати Люсі була голландкою. Це вона мусила тобі розповісти. Евеліна. Еві. Після розлучення вона повернулася в Голландію. Потім знову вийшла заміж. Люсі не вжилася із вітчимом і попросилась повернутися до Південної Африки.

— Тож вона обрала тебе.

— У певному сенсі. А також вона обрала певне середовище, певний кругозір. Тепер я намагаюся вмовити її знову повернутися туди, навіть якщо тільки для перепочинку. У Голландії вона має родину й друзів. Голландія, можливо, не найбільш приваблива країна для життя, але принаймні вона не множить нічні жахіття.

— І?

Він знизує плечима.

— Зараз Люсі не схильна дослухáтися до моїх порад. Вона сказала, що я невдалий порадник.

— Але ти був учителем.

— Це сталося випадково. Учителювання ніколи не було моїм покликанням. І я точно ніколи не прагнув вчити людей, як їм жити. Я був одним із тих, кого називають ученими. Я писав книжки про мертвих людей. Це було мені до душі. А викладав я, щоб заробити на життя.

Вона чекає на продовження, але він не в настрої розповідати далі.

Сонце сідає, і стає холодніше. Вони не кохалися; правду кажучи, вони навіть перестали вдавати, що залишаються разом через це.

У його голові з’являється Байрон, самотньо стоїть на сцені, набирає в груди повітря, щоб заспівати. Він збирається незабаром вирушити до Греції. У тридцять п’ять років він почав розуміти, що життя прекрасне.

«Sunt lacrimae rerum, et mentem mortalia tangent»[82] — він певен, такими будуть Байронові слова. Щодо музики, вона вже майорить десь на небокраї, але поки ще не з’явилася.

— Можеш не турбуватися, — каже Бев Шоу. Її голова лежить у нього на грудях, імовірно, вона чує, як б’ється його серце, ритм якого збігається з гекзаметром. — Ми з Біллом потурбуємося про неї. Ми часто приїжджатимемо на ферму. А ще є Петрус. Петрус не зводитиме з неї очей.

— Таточко Петрус.

— Так.

— Люсі каже, що я не можу завжди залишатися батьком. А я й уявити не здатен у цьому житті, що я не її батько.

Пальці Бев пробігають стернею його волосся.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона, — от побачиш.

Дев’ятнадцять

Будинок — частина забудови, що в час свого зведення, років п’ятнадцять чи двадцять тому, вигляд мала швидше позбавлений рослинності, але відтоді трава на доріжках, дерева й повзучі пагони, які розрослися на бетонних стінах, значно його покращили. У восьмому номері на Растголм-кресент розмальована хвіртка й домофон.

Він натискає на кнопку. Відповідає молодий голос:

— Алло?

— Я шукаю містера Ісаакса. Моє прізвище Лур’є.

— Його зараз немає вдома.

— Коли ви на нього чекаєте?

— Зараз-зараз… — Дзижчання, клацає засув; він розчахує хвіртку.

Доріжка веде до вхідних дверей, біля котрих стоїть, розглядаючи його, худенька дівчинка.

Вона вдягнена в шкільну форму: сарафан кольору морської хвилі, білі гольфи й сорочку з розстібнутим комірцем. Вона має очі Мелані, широкі вилиці Мелані, темне волосся Мелані; а взагалі вона навіть ще гарніша. Мелані розповідала про свою молодшу сестру, але зараз він не може згадати її імені.

— Доброго дня. Коли ви чекаєте на батькове повернення?

— Заняття в школі закінчуються о третій, але він зазвичай затримується. Усе гаразд, ви можете зайти всередину.

Вона притримує для нього двері й притискається до стіни, коли він проходить повз неї. Дівчинка їсть шматок пирога, який вишукано тримає між двома пальцями. На верхній губі крихти. Він відчуває бажання дотягнутися і струсити їх; тієї ж миті його накриває гаряча хвиля спогадів про її сестру. «Господи, убережи мене, — думає він, — що я тут роблю?»

— Можете сісти, якщо хочете.

Він сідає. Меблі мерехтять, кімната гнітюче охайна.

— Як вас звуть? — цікавиться він.

— Дезіре.

Дезіре — тепер він пригадує. Спочатку народилася Мелані, темна, а потім Дезіре, бажана. Жодних сумнівів, називаючи її таким ім’ям, вони випробовували богів!

— Мене звуть Девід Лур’є. — Він уважно розглядає дівчинку, але не помічає жодних ознак упізнавання. — Я з Кейптауна.

— У мене в Кейптауні сестра. Вона студентка.

Він киває. Не каже: «Я знаю твою сестру, добре її знаю». Але думає: «Плід того самого деревця, напевно, схожий до найінтимніших деталей». Проте є й відмінності: інакше пульсує кров, інакша наполегливість у пристрасті. Опинитися з ними двома в одному ліжку — ось досвід, достойний короля.

Він злегка здригається й дивиться на годинник.

— Знаєте що, Дезіре? Я спробую упіймати вашого батька в його школі, якщо скажете, як туди дістатися.

Школа — частина житлового району: низька обкладена цеглою споруда зі сталевими вікнами й азбестовим дахом, що припнулася посередині квадратного подвір’я, обгородженого колючим дротом. «Ф. С. Мараіс», — повідомляє напис на одній із колон на вході; «Середня школа», — додає напис на іншій.

У дворі безлюдно. Він трохи тиняється школою, поки не натрапляє на табличку «Канцелярія». Усередині огрядна секретарка середніх років малює нігті.

— Я шукаю містера Ісаакса, — каже він.

— Містере Ісаакс! — гукає вона. — Тут до вас відвідувач. — Жінка повертається до нього. — Просто заходьте.

Ісаакс, котрий сидить за столом, уже наполовину підвівся й застигає, збентежено дивлячись на нього.

— Пам’ятаєте мене? Девід Лур’є, з Кейптауна.

— Ох, — каже Ісаакс і знову сідає. Він одягнений у той самий завеликий костюм: шия зникає в піджаку, з якого чоловік стирчить, наче гостродзьоба пташка з мішка. Вікна зачинені, затхло пахне тютюновим димом.

— Якщо ви не хочете мене бачити, я одразу піду, — заспокоює він.

— Ні, — озивається Ісаакс. — Сідайте. Я просто перевіряю відвідування. Ви не проти, якщо я спочатку закінчу?

— Будь ласка.

На столі стоїть фотографія в рамці. Зі свого місця він не бачить, що на світлині, але знає: там зіниці батькових очей, Мелані й Дезіре, разом із матір’ю, котра їх народила.

— Отже, — каже Ісаакс, закриваючи останній журнал. — Чим я зобов’язаний такому задоволенню?

Він думав, що почуватиметься напружено, але натомість досить спокійний.

— Після того, як Мелані подала скаргу, — починає він, — університет провів офіційне розслідування. У результаті я залишився без роботи. Отака історія; вам вона, мабуть, відома.

Ісаакс не відповідає, продовжуючи спантеличено роздивлятися його.

— Відтоді я