Читати книгу - "В’язень Неба"

Він подивився мені в очі.

– Пробач, – пробурмотів він.

Я витримав батьків погляд. Часом, здавалося, що він старіє на очах, дивлячись на мене й пригадуючи все. Я підвівся й мовчки обійняв батька.

Він рвучко притиснув мене до грудей і зайшовся плачем. І коли він розплакався, злість і біль, що всі ці роки чаїлися в його душі, ринули потоком назовні, наче кров із рани. І тоді я зрозумів – хоч і не міг напевне пояснити, звідки взялося це знання, – що батько повільно, однак невблаганно, почав умирати.

Частина четверта

Підозра

1

Барселона, 1957 рік

Світанок застав мене на порозі кімнатки маленького Хуліана, який цього разу спав на диво міцно й солодко, усміхаючись уві сні. Я почув кроки Беа в коридорі, і моєї спини торкнулися її долоні.

– Давно ти тут стоїш? – запитала вона.

– Не дуже.

– А що ти робиш?

– Дивлюся на нього.

Беа підійшла до Хуліанової колиски й нахилилася, щоб поцілувати сина в чоло.

– Коли ти повернувся вчора?

Я не відповів.

– Як справи у Ферміна?

– Помаленьку.

– А в тебе?

Я силувано всміхнувся.

– Ти нічого не хочеш мені розповісти? – наполягала Беа.

– Якось іншим разом.

– Я гадала, що між нами немає таємниць, – сказала вона.

– Я теж так гадав.

Дружина здивовано глянула на мене.

– Що ти маєш на увазі, Даніелю?

– Нічого. Я нічого не маю на увазі. Я просто страшенно втомлений. Ходімо в ліжко, гаразд?

Беа взяла мене за руку й повела до спальні. Ми лягли, і я обійняв її.

– Сьогодні вночі мені наснилася твоя мати, – сказала дружина. – Ізабелла.

У вікно зашкрібся дощ.

– Я була маленькою дівчинкою, і вона тримала мене за руку. Ми стояли у здоровенному й дуже старовинному будинку, з велетенськими вітальнями, роялем і лоджією, що виходила в сад зі ставком. Коло ставка бавився хлопчик, подібний на нашого Хуліана. Але я знала – не питай звідки – що це ти. Ізабелла опустилася навколішки біля мене й запитала, чи я бачу тебе. Ти пускав по воді паперового кораблика. Я відповіла, що так, бачу. Тоді Ізабелла попросила дбати про тебе. І не залишати ніколи, тому що сама вона мусить іти далеко-далеко.

Тривалий час ми лежали мовчки, слухаючи стукіт дощу.

– Що тобі розповів учора Фермін?

– Правду, – відказав я. – Він розповів мені правду.

Беа мовчки слухала, доки я намагався переказати їй те, що повідав мені Фермін. Спершу я відчував, як лють знову наростає в мені, але що далі просувалася розповідь, то глибше я поринав у смуток і безнадію. Усе це було незвичним, я ще досі не знав, як жити далі з усіма тими таємницями, розказаними вчора Ферміном, і їхніми наслідками для мене. Ці драматичні події відбувалися майже двадцять років тому, а час призначив мені роль тільки стороннього спостерігача в дійстві, у якому прялися нитки моєї долі.

Коли я закінчив, то зауважив, що Беа занепокоєно дивиться на мене. Здогадатися, про що вона думає, було не тяжко.

– Я пообіцяв батькові, що, доки він живий, не шукатиму цього чоловіка, Вальса, і не робитиму нічого, – промовив я, щоб заспокоїти дружину.

– Доки він живий? А потім? Про нас, про Хуліана ти не подумав?

– Звісно, що подумав. Тобі немає чого хвилюватися, – злукавив я. – Поговоривши з батьком, я зрозумів, що все це сталося в далекому минулому й нічого вже не зміниш.

Беа, схоже, не надто повірила в мою щирість.

– Це правда, – знову збрехав я.

Якусь хвилю дружина пильно дивилася мені в очі, але ці слова були саме тими, які вона прагнула почути, і зрештою Беа піддалася на спокусу повірити їм.

2

Того самого дня, коли дощ і далі поливав безлюдні й укриті калюжами вулиці, перед книгарнею замаячіла зловісна й пошарпана часом постать Себастьяна Сальґадо. Він спостерігав за нами через скло вітрини зі своїм неповторним хижим виразом на обличчі, освітленому вогниками вертепу. На ньому був той самий старий костюм, що й минулого разу, тепер мокрий від дощу, хоч викрути. Я підійшов до дверей і відчинив їх.

– Прекрасний вертеп, – промовив Сальґадо.

– Зайдете?

Я притримав двері, і відвідувач, кульгаючи, увійшов до крамниці. Він ступив кілька кроків і зупинився, спершись на свій ціпок. Фермін боязко позирав з-поза прилавка на свого колишнього однокамерника. Сальґадо всміхнувся.

– Скільки літ, скільки зим, Ферміне! – протягнув він.

– Я думав, ти мертвий, – відказав мій товариш.

– Те саме я, як і всі решта, думав про тебе. Нам розповіли, буцімто тебе зловили й застрелили, коли ти намагався втекти.

– Марні сподівання.

– Сказати по правді, я ніколи не втрачав надії, що тобі вдалося драпонути. Бур’ян, як відомо, не легко…

– Я зворушений, Сальґадо, твоєю вірою в мене. Давно ти вийшов із в’язниці?

– Скоро місяць буде.

– Тільки не кажи, що тебе випустили за зразкову поведінку, – в’їдливо сказав Фермін.

– Мабуть, вони просто стомилися чекати, доки я помру. Ти не повіриш, але мене помилувано. Акт про амністію на гербовому папері підписав сам Франко.

– Гадаю, ти вставив цей акт у рамку?

– Еге ж, і повісив у почесному місці – над унітазом. На випадок, якщо забракне паперу.

Сальґадо ступив ще кілька кроків до прилавку й указав на стілець, що стояв у кутку.

– Не заперечуєте, якщо я присяду? Я ще не звик ходити більш як десять метрів по прямій і швидко втомлююся.

– Прошу, сідайте, – запросив я.

Сальґадо повалився на стілець і, глибоко відітхнувши, узявся розтирати собі коліно. Фермін позирав на нього, як на пацюка, що вискочив із унітаза.

– Це неабияка річ, коли той, про кого думають, що він першим віддасть кінці, виявляється останнім… Знаєш, що підтримувало мене живим усі ці роки, Ферміне?

– Якби я не знав тебе так добре, то сказав би, що середземноморська кухня й морське повітря.

Із горлянки Сальґадо видобулося щось, що мало би бути сміхом, але в нього звучало як хрипкий і надсадний кашель на межі задухи.

– А ти зовсім не змінився, Ферміне. Саме за це ти мені завжди подобався. Славні були часи. Але не хочу втомлювати вас, а особливо молодого чоловіка, спогадами про баталії минулого. Теперішньому поколінню не цікаве наше життя. Вони захоплюються чарльстоном, чи як там його тепер називають. Перейдемо до справи?

– Я слухаю.

– Радше то я тебе слухаю, Ферміне. Я вже сказав усе, що хотів сказати. Ти повернеш мені те, що маєш повернути? Чи доведеться здіймати галас, який тобі не надто вигідний?

Якусь хвилю