Читати книгу - "Війна у натовпі"

— Обух, вам наказано вирити окоп для стрільби лежачи, — звернувся я до нього. — Що ви тут робите? Ще й купу людей навколо себе назбирали.

— Розповідаю союзникам, пане сотнику, як воюють білі найманці в Родезії, — витягнувся Обух.

Во ідіот, подумав я, тут серце зупиняється в очікуванні обстрілу 12-тидюймових гармат, а він влаштував на берегах Колхіди античний театр.

— А окоп,—доповів Обух, — я вже викопав, можете подивитися.

Ми підійшли до невеликого заглиблення, яке, здавалося, вигріб кіт для своїх фізіологічних потреб. Я навіть розгубився:

— Але ж, враховуючи нахил до води, атакуючим буде видно над бруствером ваш зад і ваші ноги.

— Нічого подібного,—відбивався Обух, влаштувавшись для наочності у заглибленні. — За Клаузевіцом, — він назвав том і сторінку, — окопи для стріляння лежачи копають саме так.

Я вирішив не заглиблюватись у суперечку, що підтримується посиланнями на високий авторитет. Мовчки підійшов до зрізу води, зупинився і почав знімати з плеча автомат. З-понад невеликого бруствера визирнув Обух, нашорошено буравлячи мене очима, запитав:

— А що це ви там збираєтесь робити?

— Так от, "не мудрствуя лукаво", проведемо невеликий іспит. Розряджу по вашому окопу автоматний ріжок. Якщо вас не зачепить, ви з Клаузевіцом маєте рацію. Ну, а якщо зачепить... — я зробив паузу і розвів руками.

Нервово підкинувши догори свій зад, Обух кулею вилетів з окопчика.

— Ви що! Ви що! Окоп ще не закінчений, треба провести ще деякі косметичні роботи, — схопивши лопату, він почав заглиблюватися в землю.

На інших ділянках робота йшла успішно, часом навіть занадто успішно. Підходячи до місця, де повинна була розташуватися кулеметна ланка, я побачив глибоку яму, з якої вилітала земля. Зазирнувши туди, я побачив ройового Руту. Яму він видовбав вище свого росту.

— Як же ти будеш звідти стріляти?

— Все передбачено, — бадьоро відповів він. Рута показав ослін, явно позичений з одного із зруйнованих будинків, яких навкруги було безліч. — Треба стріляти, стаю на ослін. При обстрілі — опускаюся вниз.

Логічно, подумав я, і рушив далі.

Цього дня висадки десанту не було. На другий день на рейді з'явився російський катер. Явно промацуючи нашу оборону, почав обстріл узбережжя. Бив навмання, але, враховуючи, що робилося це з носової автоматичної гармати, приємного було мало. Не діставши відпору, знахабів і підійшов зовсім близько до берега. Вогонь став прицільним. Тут вже стало не до жартів. Петляючи між стовпами піску і гальки, піднятими вибухами снарядів, я підбіг до "Шилки". Відхекавшись, постукав автоматом по броні. З люка висунувся грузинський офіцер.

— Чому не стріляєте? Чому не потопите цю консервну бляшанку? Ви що, хочете, щоб він створив тут місячний ландшафт?

— Не можемо, катер російський, а ми офіційно з Росією не воюємо. Тільки за прямою вказівкою командуючого корпусом.

Наша 23-мм "зушка" була встановлена на старенькому ЗИЛі, який дотягнув її на собі до будови РЛС і здох — сів акумулятор. Але справу все одно треба було в якийсь спосіб вирішувати. Катер підійшов метрів на 300 і гамселив на всю котушку. Я вліз у кабіну, поставив перемикач коробки передач у нейтральне положення і, як тільки катер розвернувся до нас бортом, хлопці штовхнули машину, і вона викотилася з-за будівлі. На наше щастя, перша ж черга пришилася по рульовій рубці та кормі. На катері щось запалало. Туди кинулися матроси, але були зметені автоматно-кулеметним вогнем з берега.

Підбадьорені нашим успіхом, стріляли всі, навіть сторож маяка зі своєї дупельтівки 16-го калібру. Потрапивши під такий шалений обстріл, моторний човен, який намагався прийти на допомогу палаючому катеру, за кілька секунд затонув. Катер намагався вийти із зони обстрілу, але кілька снарядів "зушки", пущених під корму, пошкодили кермо. Катер почав циркулювати колами і, отримавши чергову порцію снарядів у борт нижче ватерлінії, завалився на лівий бік і затонув.

За кілька хвилин на воді залишилася лише пляма солярки і плавало якесь сміття. В бінокль я розгледів два рятувальних пояси, але людей видно не було.

Так закінчилася перша морська баталія УНСО. До речі, десант у тому місці так і не висадився. Росіяни висадилися наступного дня поблизу Очамчирі. Приблизно 600 десантників прорвали оборону і спромоглися доставити в Ткварчельський анклав боєприпаси, медикаменти і живлення для радіостанцій. Після цієї операції вони розбилися на дві групи й подалися в гори, де їх мали евакуювати гелікоптерами. Під час боїв приблизно половину з них знищили грузинські війська. Всі вони були росіяни, добре озброєні — кожний мав автомат з підствольним гранатометом. Для порівняння, у нас не було жодного підствольника. Якщо судити з рівня їхньої бойової підготовки, я думаю, це був підрозділ морської піхоти.

Через два дні з морського узбережжя нас перекинули в гори. Діяли ми в межиріччі Східної і Західної Гумісти. Завданням було взяти села і закріпитися на позиціях уздовж лівого берега Східної Гумісти. Ця бурхлива річка тече в розколині глибиною до 120-300 м, і тому переправа через неї не всюди можлива. Піднятися нею також можна лише в деяких місцях. Як завжди, нам доручили контролювати таку ділянку, де навіть і мови не могло бути про якусь суцільну лінію фронту. Катастрофично бракувало людей.

Наш провідник-мінгрел працював у цих місцях до війни лісником. Він показав стежки, якими можна було піднятися від річки до наших позицій. Ми поставили розтяжки і протипіхотні міни. Уздовж узбережжя по верху розщелини через кожні 500-600 м — пости по п'ять чоловік. Але на душі було якось тривожно — насторожував оптимістичний настрій союзників. Вони чомусь вважали, що противник пересуватиметься нанесеними на карти стежками і дорогами, якими туристи і місцеві пастухи ходили до війни. Я ж бачив, що в окремих місцях, навіть маючи початкову альпіністську підготовку, піднятися вгору не вимагає особливих зусиль. Тому, взявши дванадцять стрільців, вирішив обійти наші позиції знизу і на власні очі пересвідчитись, де саме може пройти противник. Обійшовши навкруг наших позицій та позначивши на карті небезпечні місця, ми повернулися назад вже верхом.

Увесь маршрут складав кілометрів 16-18. Стояла страшенна спека, люди запарилися. Стежка, якою ми верталися, в деяких місцях проглядалася з іншого берега, і ми, аби не потрапити під мінометний вогонь, розтягнулися довгим ланцюжком з інтервалом у 20-50 м. Останнім ішов відомий вже читачеві стрілець Шаміль. Він був другим номером гранатометника, тому, крім автомата, на нього був навішений наплічник із запасними гранатами для РПГ-7. Не звиклий до таких фізичних навантажень, цей київський хлопець страшно втомився.