Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Проте повітря навколо неї пахло якось сумно, а крізь усмішку в очах свіжою, яскравою синявою проглядало горе. Через ту злощасну автомобільну катастрофу. Через діру в Усесвіті з обрисами Джо.

— Вітаю усіх, — озвалася вона. — Таке враження, ніби ми знайомі вже бозна-скільки років.

Бозна? Хтозна.

— Моя донька, Софі, — сказав Чако з коротким, нервовим смішком, бо боявся, що Марґарет-кочамма тут-таки додасть: «Колишня донька». Та вона промовчала. Зрозуміти цей сміх було неважко. Не те що сміх продавця помаранчево-лимонної шипучки, якого Еста так тоді й не збагнув.

— Привіт, — мовила Софі-моль.

Вона була вища за Есту. І міцніша. І мала блакитно-сіро-блакитні очі. І бліду шкіру барви піску на пляжі. А от волосся під капелюшком було чудове, насиченого каштанового кольору. І так (о, так!), у її носі чекав свого часу ніс Паппачі. Ніс-у-носі імперського ентомолога. Ніс любителя метеликів.

В руках Софі-моль тримала свою улюблену модну англійську торбинку.

— Моя сестра, Амму, — вів далі Чако.

Амму привіталася з Марґарет-кочаммою по-дорослому («Вітаю!»), а з Софі-моль — по-дитячому («Приві-іт!»). Рахель не спускала з неї яструбиного погляду, щоб одразу з’ясувати й виміряти ступінь її любові до Софі-моль, але так нічого й не розгледіла.

Залою прильоту раптовим вітерцем війнув сміх. Рейсом Бомбей-Кочин прилетів і Адур Басі — найпопулярніший і найулюбленіший комедіант малаяльського кіно. Обтяжений купою невеликих пакунків, які й справді нелегко було нести, і неприхованими лестощами публіки, він мав за обов’язок трохи пограти і тут. Тож знай губив дорогою свої пакунки і скрушно примовляв: «Енде Деівомай! Еее садананґал!»[37].

Еста голосно, захоплено розсміявся і загукав:

— Амму, глянь! Адурові Басі падають пакунки! Він навіть своїх речей донести не може!

— Він робить це навмисне, — сказала Крихітка-кочамма з новим чудним британським акцентом. — Просто не дивися на нього. У кіно грає, — пояснила вона Марґарет-кочаммі і Софі-моль. Прозвучало це так, наче кіно — то гра, у яку тієї миті грав Адур Басі. — Хоче привернути увагу.

І вона рішуче відмовила йому навіть у натяку на якусь увагу.

Та Крихітка-кочамма помилялася. Адур Басі зовсім не намагався привертати до себе увагу. Він лише пробував заслужити ту увагу, яку вже привернув.

— Моя тітка, Крихітка, — сказав Чако.

Софі-моль була явно спантеличена й розглядала Крихітку-кочамму з неприхованим інтересом. Крихітні кошенята чи цуценята — це зрозуміло. Навіть крихітні ведмежата. (Невдовзі вона покаже Рахелі крихітне кажаненя.) А от Крихітка-тітка збентежила її таки добряче.

— Вітаю, Марґарет. Привіт, Софі-моль, — сказала Крихітка-кочамма. І додала: Софі-моль така чудова, така невагома, що нагадує їй духа повітря. Аріеля.

— Ти ж знаєш, хто такий Аріель? — запитала вона в Софі-моль. — Аріель з «Бурі»?

Софі-моль сказала, що не знає.

— «Там, де бджоли п’ють, я п’ю…»?

Софі-моль сказала, що не знає.

— «На пелюстках квітів сплю…»?

Софі-моль сказала, що не знає.

— «Буря» Шекспіра? — не здавалася Крихітка-кочамма.

Усе це було, звісно, призначене насамперед Марґарет-кочаммі. Щоб показати свій рівень. І виокремитися з-поміж підмітальників, які юрмилися навколо.

— Ти глянь, як хвалиться, — шепнув амбасадор Е. Пелвіс на вухо амбасадорці П. Плодожерці. Амбасадорка Рахель пирснула і пустила у гаряче повітря аеропорту синьо-зелену (кольору мухи з хлібного дерева) бульбашку сміху.

— Пфф-ф! — сказала бульбашка.

Крихітка-кочамма побачила її і помітила, що призвідником був Еста.

— А зараз — особи високопоставлені, — мовив Чако (він і далі говорив своїм голосом для читання вголос). — Мій племінник, Естаппен.

— Елвіс Преслі, — помстилася Крихітка-кочамма. — Боюсь, ми тут трохи відстали від часу, — всі глянули на Есту і засміялися.

Звідкілясь від самих підошв гостроносих бежевих штиблетів амбасадора Ести вгору піднялася злість, огорнула його серце і там зупинилася.

— Привіт, Естаппене, — сказала Марґарет-кочамма.

Та Естаппен ніби води в рот набрав.

— Есто, — лагідно озвалася Амму, — коли з тобою вітаються, мовчати не годиться.

Амбасадор Еста глянув на неї.

— Ну, — підбадьорила його Амму, — привітайся.

Естині сонні очі налилися впертістю.

— Ти чув, що я сказала? — спитала Амму малаяльською.

Амбасадор Еста відчув на собі погляд блакитно-сіро-блакитних очей та імперсько-ентомологічного носа. Слова привітання все не знаходилися.

— Естаппене! — різко мовила Амму. Злість піднялася догори, огорнула її серце і там зупинилася. Злість набагато сильніша, ніж треба було. Цей привселюдний бунт у зоні її юрисдикції чомусь видавався їй принизливим. Вона ж так хотіла, щоб усе минуло гладко. Щоб і її діти здобули якийсь приз на цьому індійсько-британському конкурсі пристойної поведінки.

— Прошу тебе, згодом. Не тепер, — сказав Чако малаяльською.

Спрямований на Есту сердитий погляд Амму говорив: «Ну, гаразд. Згодом».

Так «згодом» стало страшним, грізним словом, від якого аж бралася сиротами шкіра.

Зго-дддоммм.

Наче розкотистий дзвін, що здіймається з глибини порослого мохом колодязя. Тремкий і волохатий. Ніби ніжка нічного метелика. Вистава не вдалася. У період мусонів таке буває з маринадами.

— І моя племінниця… — продовжував Чако. — А де Рахель?

Він роззирнувся навколо, але ніде її не побачив. Амбасадорка Рахель, неспроможна впоратися з перемінами, що так стрімко розгойдували її життя, загорнулася на манір сосиски в брудну аеропортну завісу і розгортатися не бажала. Сосиска в сандалях «Бата».

— Не дивіться на неї, — сказала Амму. — Вона просто намагається привернути до себе увагу.

Амму також помилялася. Рахель лише пробувала не привертати уваги, на яку заслуговувала.

— Привіт, Рахеле, — мовила до брудної аеропортної завіси Марґарет-кочамма.

— Добрий день, — глухо пробурмотіла брудна завіса.

— Може, вийдеш привітатися? — запитала Марґарет-кочамма голосом доброї вчительки (як панна Міттен — перш ніж побачила в очах у близнюків сатану).

Амбасадорка Рахель не виходила з завіси, бо не могла. Не могла, бо не могла. Бо все було не так. І скоро до них з Естою прийде зго-дддоммм.

Зі своїми волохатими нічними мотилями і крижаними метеликами. І з глухими, наче з-під землі, дзвонами. І з мохом.

І з Сичем-Совичем.

Тож та брудна завіса в аеропорту насправді дарувала велику полегшу, і темряву, і заслону.

— Просто не звертайте на неї уваги, — мовила Амму й силувано всміхнулася.

В голові у Рахелі було повно жорен з блакитно-сіро-блакитними очима.

Тепер Амму любила її ще менше. І з Чако було вже не до жартів.

— А онде й багаж! — втішився Чако, радий, що з’явилася нагода забратися геть. — Софі, рідна, ходімо по ваші торби.

Софі, рідна.

Еста дивився, як вони йдуть, проштовхуючись крізь натовп, який розступався, настраханий костюмом і скособоченою краваткою Чако й назагал його поривчастою манерою поведінки. Коли Чако йшов, то через розмір свого живота мав такий вигляд, ніби постійно