Читати книгу - "Таємна історія"

— Я не хочу відбирати твоє місце, Генрі. Де ж ти спатимеш?

— В одній із дальніх кімнат є ліжко, що розкладається зі стіни, — відповів він. — Не знаю, як такі правильно називаються. Раніше ніколи не доводилося спати на них.

— То чому б мені не розміститися на ньому?

— Ні. Мені аж самому цікаво спробувати. Крім того, ще нікому не завадило інколи міняти своє спальне місце. По-моєму, від цього починають снитися цікавіші сни.

Я планував пожити в Генрі лише кілька днів (на роботі в доктора Роланда я з'явився вже наступного понеділка), але так сталося, що провів із ним час аж до початку семестру. Незрозуміло, чому, за словами Банні, з ним складно жити. У мене кращого сусіда в житті більше не було. Тихий, охайний, зі своєї частини помешкання вибирався рідко. Коли я повертався додому, то у квартирі його переважно не знаходив. Він ніколи не розповідав, де пропадає, а я не питав. Інколи я заставав його за приготуванням вечері: на відміну від Френсіса, куховарив він без витребеньок, у нього були самі лиш прості парубоцькі страви, як-от смажена курка чи варена картопля, — і, бесідуючи, ми зазвичай їли на кухні, за столиком для гри в карти.

Мені вистачило розуму не пхати носа в його справи, та одного вечора, коли моя допитливість узяла гору, я таки не витримав і спитав:

— Банні все ще в Римі?

Відповів він не одразу.

— Мабуть, — поклав він виделку. — Коли я відбув, то він усе ще лишався там.

— Чому ви роз'їхалися?

— Не думаю, що Банні мав бажання вертатися. Я сплатив усю ренту за лютий.

— Банні не складався разом із тобою?

Генрі поклав кусник у рота.

— Я тобі скажу чесно, — промовив він, прожувавши й ковтнувши їжу, — хай там як приндиться Банні, а ні в нього самого, ні в його батька за душею жодного ламаного цента.

— А мені здавалося, у нього заможна родина, — здригнувся я від подиву.

— Я б так не сказав, — спокійно правив далі Генрі. — Колись вони, може, й купалися в грошах, але давно розтринькали все. Тільки той їхній страхітливий будинок вартував цілого багатства — вони, звісно, жити не можуть, аби не похизуватися всіма тими яхтами, заміськими клубами, синами, що навчаються в престижних школах, але через усе це влізли в борги по самісінькі вуха. На вигляд багатії, але без мідяка в кишені. Боюся, пан Коркоран, по суті, банкрут.

— У мене таке враження, що Банні собі ні в чому не відмовляє.

— Скільки я знаю Банні, у нього ніколи й цента кишенькових грошей не було, — в’їдливо зауважив Генрі. — А смаки він має розпанькані. Не пощастило.

Далі ми їли в тиші.

— На місці пана Коркорана, — після тривалої паузи продовжив Генрі, — я б забрав Банні в бізнес або відправив учитися на якийсь практичний фах одразу після школи. В університеті йому робити нічого. Він же до десятирічного віку лишався неписьменним.

— Він непогано малює.

— Мені теж так здається. Але до гуманітарної науки кебети в нього немає. І замість того, щоб ганяти його по різних школах для дітей з уповільненим розвитком, Банні треба було віддати в підмайстри якому-небудь художникові.

— Банні прислав мені таку милу карикатуру на вас обох біля статуї Авґуста.

Генрі різко й виснажено зітхнув:

— То було у Ватикані. А він усе ходив і голосно розпатякував про макаронників та католиків.

— Ну, він хоч італійською не говорить.

— Але знань вистачало, щоб замовити найдорожчу страву з меню щоразу, як ми потрапляли до ресторану, — різко відказав Генрі, і я подумав, що мудріше зараз змінити тему. І змінив.

У суботу перед початком семестру я лежав на ліжку Генрі та читав книгу. Самого Генрі я не бачив із часу, як прокинувся. Раптом у вхідні двері голосно грюкнули. Подумавши, що то Генрі міг забути ключ, я рушив їх відчинити.

І зустрів Банні. У темних окулярах і — на противагу звичним бахматим твідовим манаткам, які він тягав, — у вишуканому, щойно з фабрики італійському костюмі. Крім того, Банні поправився кілограмів так на п’ять чи й усі десять. Здавалося, він не очікував мене тут побачити.

— Овва, привітики, Річарде, — він охоче потрусив мені руку. — Buenos días[89]. Як ся маєш? Я не бачив машини перед входом, просто тільки приїхав у місто й подумав, чого б не заскочити. А де ж хазяїн?

— Немає вдома.

— А що ти тут поробляєш? Проникнення зі зломом?

— Я тут живу вже деякий час. Я отримав від тебе листівку.

— Живеш тут? — перепитав він мене з дивним виразом на обличчі. — Чому?

Я здивувався, що він не знав.

— Хворів, — відповів я і трохи пояснив про обставини останніх подій.

— Кгхмм, — прохарчав Банні.

— Хочеш кави?

Щоб потрапити на кухню, йому довелося пройти крізь спальню.

— Схоже, ти тут непогано облаштувався, — грубо проказав він, поглянувши на мої речі на туалетному столику та валізи на підлозі. — Кава тільки американська?

— Ти про що? Про мелений Folgers?

— Ні, про еспресо. Немає?

— А, ні, пробач.

— Знаєш, я приохотився до еспресо, — протяжно промовив Банні. — В Італії тільки його пив. У них там повно маленьких місцинок, де можна отак сісти й випити, розумієш, про що я?

— Та чув.

Він зняв окуляри й сів за стіл.

— У тебе ж там нічого пристойного перекусити не знайдеться, еге ж? — запитав він, не зводячи погляду з холодильника, коли я поліз усередину по вершки. — А то я ще не обідав.

Я відчинив дверцята ширше, щоб він міг краще роздивитися.

— Он від того сиру я б не відмовився.

Накраявши трохи хліба, я зробив йому бутерброд із сиром, оскільки Банні й не думав підвестися та приготувати собі чого-небудь самотужки.

— Ну, розказуй про Рим, — запропонував я.

— Просто шикардос, — промовив він із набитим ротом. — Вічне місто. Одне мистецтво. Церкви на кожному кроці.

— Що ви бачили?

— Та чого ми тільки не бачили! Зараз уже всіх назв та прізвищ не пригадаєш. Коли збиралися додому, то я по-тамтешньому теревенив, аж гай гудів.

— Ану скажи щось.

Він зробив мені таку ласку і, немов справжній французький шеф-кухар на телебаченні, склавши великий та вказівний пальці разом, стрясав ними для ефектності.

— Звучить нівроку, — промовив я. — А що це означає?

— Це означає «Офіціанте, ану подайте мені вашу фірмову страву!» — відповів він і повернувся до свого бутерброда.

Я почув тихе клацання ключа в замку й звук дверей, які хтось щойно зачинив. Кроки нечутно потупали в