Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Біжіть до суду !— кричала з дюжина голосів.

— Біжіть швидше! — крикнув містер Веллер, вистрибнувши на передок. — Перекажіть мій привіт — привіт від містера Веллера — судді. Скажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так хай він знайде нового, а я завтра повернуся сюди і виб’ю й того. Рушай, старий!

— Я позиватиму капітана Болдвіга за незаконне затримання, зараз же, як приїду до Лондона, — сказав містер Піквік, коли коляса виїхала з села.

— Ми, здається, полювали на його землі, — зауважив містер Вордл.

— Мені однаково, — відповів містер Піквік. — Я все таки позиватиму.

— Ні, не позиватимете, — настоював Вордл.

— Позиватиму; свідчуся… — але, спостерігши насмішкуватий вираз на обличчі Вордла, містер Піквік перебив самого себе і спитав, — а чому ні?

— А тому, — пояснив старий Вордл, душачись од сміху, — що вони, певне, ходили коло нас і бачили, що ми випили багато холодного пуншу.

На обличчі в містера Піквіка майнула усмішка; усмішка поширилася в сміх, сміх перейшов у регіт, а до реготу приєдналися всі. Отже, щоб підтримати свій гарний настрій, вони спинилися коло першої ж придорожної корчми й замовили по склянці бренді з водою для всіх з додатком чистого бренді надзвичайної міцності для містера Семюела Веллера.

РОЗДІЛ XVI,

в якому оповідається про те, як працювали містери Додсон і Фог та про зворушливу зустріч містера Веллера з його родителем.

На першому поверсі похмурого будинку в найдальшому закутку Фріменс — каурта в Корнгілі сиділи четверо клерків панів Додсона і Фога — двох аторнеїв його величності в королівському суді та касаційному департаменті у Вестмінстері й соліситорів при найвищому суді лорда — канцлера. Працюючи вдень, зазначені клерки за особливу ласку неба мали денне світло та сонячне проміння, як буває з людиною, що сидить на дні досить глибокого колодязя; тільки денної пори вони не мали змоги бачити зорі, які видно з дна колодязя.

Приміщенням для клерків у конторі панів Додсона та Фога була темна, вогка, затхла кімната з дерев’яною перегородкою, яка захищала клерків від поглядів простого люду. Пара старих дерев’яних стільців, годинник на стіні, що цокав надзвичайно гучно, календар, стійка для зонтиків, вішалка для капелюхів і кілька полиць із занумерованими стосами брудного паперу і силою більш-менш побитих чорнильних пляшок різних форм та розмірів становили всю обстанову дожидальні. З цієї кімнати виходили в передпокій скляні двері, і по той бік їх ранком наступного за правдиво описаними в останньому розділі подіями дня з’явився містер Піквік у супроводі Сема Веллера.

— Заходьте. Хіба вам хто заважає? — озвався голос ізза перегородки у відповідь на делікатний стук містера Піквіка; і містер Піквік з Семом зайшли.

— Містер Додсон або містер Фог удома, сер? — запитав містер Піквік, ступивши трохи наперед і тримаючи в руці капелюх.

— Містера Додсона немає, а містер Фог зайнятий, — одказав голос, і в той же час голова з пером за вухом, якій належав цей голос, глянула поверх перегородки на містера Піквіка.

То була дуже неохайна голова; піскуватого кольору напомажене волосся на ній ділилося проділом і дрібними кучерями облямовувало плоске обличчя, оздоблене двома маленькими оченятами, брудним комірником і чорною, приношеною краваткою.

— Містера Додсона немає дома, а містер Фог дуже зайнятий, — сказав чоловік, якому належала ця голова.

— Коли повернеться містер Додсон, сер? — спитав містер Піквік.

— Не можу сказати.

— А чи скоро звільниться містер Фог, сер?

— Не знаю.

Тут чоловік заходився спокійнісінько загострювати гусяче перо, а другий клерк, що під захистом своєї конторки розмішував содові порошки, ухвально засміявся.

— То я зажду, я думаю, — промовив містер Піквік.

Відповіді не було, і містер Піквік, не дочекавшись запрошення, сів на стілець і почав прислухатись до цокання годинника та до приглушеної розмови клерків.

— Хвацькі хлопці! — шепнув своєму панові містер Веллер, що чув оповідання клерків про різні випадки з практики контори Додсон і Фог, — дивовижні в них погляди, сер.

Містер Піквік на ознаку згоди нахилив голову й злегенька кашлянув, щоб звернути на себе увагу молодих джентльменів за бар’єром. Ті, давши собі полегкість дружніми балачками, ласкаво помітили відвідувача.

— Можливо, що Фог тепер уже вільний, — сказав Джексон.

— Піду подивлюся, — промовив Вікс, неквапно підводячись з свого табурета. — Як доповісти про вас містерові Фогу?

— Піквік, — відповів славетний герой цих спогадів.

Містер Джексон зараз же подався нагору і, миттю повернувшись, повідомив, що містер Фог прийме містера Піквіка через п’ять хвилин, а після того знову сів до своєї конторки.

— Як, він каже, його прізвище? — прошепотів Вікс.

— Піквік. Винуватець у справі Бардл і Піквік.

Зза бар’єру почулося якесь шарудіння й придушений сміх.

— Це вони глузують з вас, сер, — пояснив містер Веллер.

— Глузують з мене? Що ви хочете цим сказати, Сем? — здивувався містер Піквік.

Замість відповідати, містер Веллер показав великим пальцем через своє плече, і, глянувши назад, містер Піквік побачив чотири клерківські обличчя, що з виразом надзвичайної цікавості роздивлялись лице й загальний вигляд гаданого спокусника жіночих сердець і порушника жіночого спокою. Раптом усі голови, що виткнулись зза бар’єру, кудись зникли, а пера забігали з шаленою швидкістю.

Над столами клерків задеренчав дзвоник, що кликав містера Джексона до апартаментів містера Фога, звідки Джексон незабаром повернувся й сповістив, що містер Фог готовий прийняти містера Піквіка, якщо той підніметься нагору.

Містер Піквік так і зробив, залишивши внизу містера Сема Веллера. На дверях кімнати, що виходила в двір, чіткими літерами було написано проречисте слово „Містер Фог" і, постукавши в них та діставши запрошення увійти, Джексон увів туди містера Піквіка.

— Містер Додсон у конторі? — спитав містер Фог.

— Тільки но повернувся, сер, — відповів Джексон.

— Попросіть його завітати до мене.

— Слухаю, сер, — і Джексон вийшов.

— Сідайте, прошу, сер, — сказав Фог. — Ось газета. Мій компаньйон зараз прийде, і тоді ми поговоримо.

Містер Піквік узяв стілець та газету, але, замість читати, обдивився поверх неї містера Фога — літнього, худорлявого джентльмена з прищуватим обличчям, у чорному сюртуці, темних штанах і чорних гетрах. Він здавався частиною конторки, за якою сидів, і навряд чи мав пристрастей більше, ніж вона.

По кількахвилинній тиші до кімнати ввійшов містер Додсон, показний, огрядний джентльмен з суворим виглядом та грімким голосом, і розмова почалася.

— Це містер Піквік, — одрекомендував містер Фог.

— А, ви винуватець у справі Бардл і Піквік, сер? — спитав містер Додсон.

— Так, це я, сер, — відповів містер Піквік.

— Гаразд, сер, — сказав Додсон, — що ж ви пропонуєте?

— О! — промовив містер