Читати книгу - "Танець недоумка"

— Ти розумієш, що значить таке відкриття? — мої очі досі були на лобі від подиву.

Вона похитала головою.

— Не я, а ти. Ти тепер розумієш, сподіваюся, про що я три дні тобі торочу, — вона встала з дивана. — Знімай куртку й усе це брудне лахміття. Поспімо хоч дві години.

Кімната знову була освітлена самим лише світлом ліхтарів за вікном. Утім, небо вже блякло струменіло майбутнім світанком.

Ірма опустила зовнішні ролети й швидко розстелила ліжко.

— Господи, ти знайшла ліки від раку!

— Я знайшла ключ до досконалості. Ну і рак теж можна лікувати, так. Другої подушки немає, вибач.

Вона скинула халат, на мить знову поставши переді мною зовсім голою, і за секунду пірнула під ковдру.

— Ірмо, може, я на підлозі…

Вона подивилася на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що саме мене бентежить.

— Та ну! Ти справді вирішив, що я хочу з тобою переспати?

Я зрозумів, що це, мабуть, має саме такий вигляд, і знітився. Форма була мокра й брудна, не залазити ж так на чисте простирадло… Я швидко роздягнувся й, у трусах і майці, ліг так далеко від неї, як тільки міг. Якийсь час я лежав, немов проковтнув ціпок, а потім сон став брати своє. Треба просто розслабитися й заснути…

Аж раптом Ірма тихо сказала:

— Обійми мене, будь ласка.

Клянуся, цієї секунди я навіть обурився! Це ще навіщо, Ірмо?! З глузду з’їхала! Але, звісно ж, їй я нічого подібного не сказав… Я розривався між наміром нічого такого не робити і пристрасним бажанням зробити й це, і значно більше. Між небажанням мати ідіотський вигляд у її очах і розумінням, що покласти зараз їй руку на талію — однаково, що натиснути на спусковий гачок. Адже я точно не збирався зраджувати Віру. Та й узагалі, я не збирався спати зі співробітницею, а тим більше з Ірмою. Найскладніше, що вона теж ніби й не просила мене з нею переспати — лише обійняти… Якогось чорта попросила її обійняти…

Не знаю, що й у який момент на мене найшло. Несподівано для самого себе я раптом м’яко присунувся до неї всім тілом. Мабуть, в усьому винні її парфуми, такі тонкі й ніжні… Реальність наче перестала існувати… Сп’янілий від напливу хіті, я торкнувся губами шиї, відчувши якийсь особливий пряний смак її шкіри… Запаморочення стало буквальним, десь біля самого горла солодко завмерло моє серце, і, слабко розуміючи, що роблю, я жадібно намацав долонею її груди…

Вона відреагувала з готовністю й, мабуть, аж надто активно. Якось занадто різко — її шкіра вислизнула з-під моїх губ… Потім — раптовий біль у руці. І тільки тут я зрозумів, що Ірма не підігравала мені, а виверталася, для переконливості рішуче викрутивши мені зап’ястя.

— Агов! Здурів? Я сказала «обійми», а не «роби зі мною, що хочеш»!

Я неначе отямився і тепер не знав, що відповісти.

— Ну, чого ти? — м’яко мовила Ірма. — У тебе ж кохана дружина. А ми ще й працюємо разом.

Останню фразу вона сказала вже всміхаючись. Що ж, принаймні вона не гнівається…

— Та все, не парся! — Ірма відвернулася від мене, з явним задоволенням «зариваючись» у подушку. — Прийму твій порив за комплімент: гарна відьма, значить! Тепер спи-но. Якщо зможеш…

Заснув я й справді таки не відразу.

Будильник на телефоні задзеленчав о сьомій п’ятнадцять. Я спробував відшукати його на підлозі, але він дзенькав і дзенькав, а рука чомусь борсалася в порожнечі. Нарешті він замовк сам, і я знову відкинувся на подушку, так його і не знайшовши. Темно. Мабуть, Вірка опустила ролети… Ні, не Вірка — я ж не вдома…

Я обернувся. Ірма спала спиною до мене, згорнувшись калачиком. Я спробував відкинути ковдру, і тут мені щось упало на лице. Сіпнувшись усім тілом, я схопив це рукою. Щось м’яке й огидно тепле… Секунду я не розумів, що це, і тільки потім усвідомив: тримаю свою праву руку, що повністю втратила чутливість. Ривком сів. Мене накрив напад жаху.

О Господи… Почалося… Рука впала мені на коліна. Незграбним рухом я підніс її до обличчя, ледь не вдаривши сам себе. Плече працювало, але кисть була неначе мертва. Схопивши лівою долонею нечутливу праву, я став її розминати… Тільки не зараз… Що буде з Вірою, якщо я стану недоумком тут, в іншій галактиці… Будь ласка, Господи, не зараз!

16

Найтонші голочки вп’ялися мені в пальці й стали поколювати десь глибоко-глибоко, неначе пробиваючись нервовим закінченням з іншої реальності. Серце шалено стугоніло. На лобі виступив піт. Ще за кілька секунд енергійних розтирань я відчув, як гаряча хвиля крові приплинула до руки… Але «голочки» ще не хотіли зникати, а пучки пальців майже нічого не відчували, так ніби були зроблені з латексу. «Ну ж бо, — казав я руці. — Я знаю, що просто перележав тебе».

Мабуть, тільки цієї миті я зрозумів, що не вірю. Страшенно боюся цього, але, насправді, не вірю. І навіть зараз, розтираючи пальці, які стали чужими, я не думаю, що захворів, а навпаки — намагаюся переконати себе, що мені здалося: «Затерпла — і не більше. Даремно злякався… Даремно…». Рука потроху знову набула чутливості, якщо не зважати на вже звичну «рукавичку». Пальці й досі поколювало, ніби слабкими електричними розрядами. Кілька разів повільно вдихнувши, я заспокоївся. Усе добре. Поки що все добре.

…Ранок видався на диво холодний і похмурий. Сподіваюся, Ірма не розраховувала, що я стану її будити — найменше цього ранку хотілося дивитися їй в очі, тож я просто втік, поки вона спала… Нова думка тепер стукотіла в скронях, витісняючи з голови все інше: ти ночував в Ірми, хлопче! Посварився з Вірою й не придумав нічого кращого, ніж піти ночувати до Ірми! Ще й в одному ліжку! «Ну, і чорт із ним… — я спробував заткнути рот совісті, що істерично волала. — Віра однак нічого не дізнається!» Але, здавалося, тепер я фізично відчуваю у своєму роті нудотний присмак сорому. Не заходячи додому, я пішов просто на біостанцію. Ірма прийшла за пів години. Весело привіталася, наче цієї ночі з нею нічого незвичайного не сталося.

Години за дві страхи щодо руки і докори сумління через Ірму поступилися іншим важким, густим страхам, що мене заарештують. За дві години я випив чотири кави й разів п’ятнадцять закрив і відкрив той самий файл, не змінивши в ньому ані літери. І ледь не щохвилини чекав, що зараз увірвуться хлопці з внутрішньої безпеки (звісно ж, на чолі зі старшим офіцером контролю Вандлик) і обвинуватять мене в убивстві. Або — що ще гірше — вони заарештують Ірму, а не мене. А я дивитимуся їм услід, задихаючись через власне боягузтво, й плавитимуся від жалю до самого себе, але мені забракне духу зізнатися, що вбивця — я. І тоді Ірма озирнеться, і в її погляді буде навіть не презирство, а відверта огида…

…Ще гірше, якщо це станеться вдома. Вони подзвонять у двері, а Вірунчик відчинить, як тут заведено, навіть не питаючи, хто там. І вони скажуть щось офіційне на кшталт: «Ваш чоловік обвинувачується в убивстві беззахисного пацієнта реанімації». Ні, «беззахисного» вони, звісно, не скажуть. І про пацієнта — теж. Я навіть не знаю, чи мають вони право повідомити їй про обвинувачення раніше, ніж мені. Ймовірно, вони повинні будуть сказати щось нейтральне, як‑от: «Нам потрібен ваш чоловік, мем», і далі стоятимуть із загадковими обличчями і мовчатимуть, аж поки я вийду з ванної, обмотаний рушником. І тоді вони накинуться на мене…