Читати книгу - "Українське письменство"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Питання, чи перебув Коцюбинський якусь кризу в своїй народницькій свідомості, розв’язується у нас по-різному. Акад. М. Грушевський в поминальній своїй статті[274] — висловив був погляд, що Коцюбинський корінням своїм зв’язаний зі старими народницькими течіями українського письменства 60—70-х рр. та що з ними він «не розриває до кінця, заховуючи цей загальний гуманний, народницький напрям в усій своїй творчості». Тримається цієї думки в цілому і акад. С. Єфремов. Натомість С. Г. Козуб в своїй роботі «Ранній Коцюбинський»[275] вважає за можливе говорити про «кризу народницьких ідеалів» у письменника і на підставі кількох поезій відносить її до р. 1887-го. Вбачає кризу і Волод. Коряк, але без порівняння слушніше зв’язує її з датою: кінець 90-х — початок 900-х рр. Починає він щонайперше із зовнішнього образу письменника, яким дають його тогочасні портрети:
«Вже в збірниках «Вік» звертає на себе увагу портрет Коцюбинського. Якось дивно виглядав український письменник — у піджаці й крохмальному ковнірчику! — серед мережаних сорочок, довгих вусів та стрічок інших письменників. Це був ніби єдиний справжній «європеєць» без усіх інших ознак українства… Зовнішність Коцюбинського, манера поводження, одежа виявляли високу елеґанцію та інтеліґенцію, і це було також — щоб так сказати — програмове… З Коцюбинського був у цьому піонер, один із ліквідаторів традицій Нечуєвого студента Радюка, котрий скрізь ходив у широких штанях і брилі, палив люльку і лузав насіння»[276].
В дальшому викладі В. Коряк перебирає оповідання Коцюбинського від 1899 року, виписує слова Септара із «Пут шайтана», Джіафера — з «Під мінаретами»; тлумачить досить довільно «Intermezzo», як стремління естета утекти від брудного міста (гадаємо, там є тільки перевтома вкрай зденервованої людини), добачає в Коцюбинському «дух богеми, з його залюбленістю у красі та відданістю мистецтву» — і в результаті стає неспроможний знайти місце в еволюції Коцюбинського для такої характерної для нього речі, як «Fata morgana». На думку В. Коряка, цей твір стоїть на боці від усієї іншої творчості Коцюбинського, випадає з її контексту, з усього її плетива. І, виписавши фразу з листа до Гнатюка: «Не можу розлучитися з моїми «Мужиками», фразу, що свідчить тільки про владу предмету, теми над митцем, Вол. Коряк додає: «Це, видко, йому туго йшло».
Висновок, на мою думку, неправдивий: він сягає далі, ніж на те дозволяє матеріал. Відрази до мужицької теми у наведених та наводжуваних текстах ніде не видко. Знати лише одно: тема розростається, потребує нових студій, нових матеріалів. Довільними видаються і міркування про естетизм Коцюбинського. На нашу думку, з Коцюбинського ніколи не було естета та жерця самодовлінного мистецтва. Він був досить глибокий, щоб узяти собі гаслом та емблемою самий-но смокінґ. Таке враження справляв він, принаймні, на уважніших із сучасних обсерваторів. Горький писав про нього: «В нем живет чувство гражданина, которому глубоко и всесторонне понятно культурное значение, историческая стоимость добра»[277]; на думку М. С. Грушевського, поняття гарного у Коцюбинського «містить однаково прикмети естетичні і вартості етичні»[278]; цю думку підпирає Вол. Леонтович[279]; з нею погоджується С. О. Єфремов, протиставляючи Коцюбинському в даному разі Ольгу Кобилянську (що теж потребує певних застережень)[280]. Коцюбинський завжди лишався вірний в цілому виголошеній в 70-х рр. теорії літератури, як методу пізнання соціальних обставин людського життя, і навряд чи можна було б закинути йому випадковий, не проказаний міркуваннями актуальності громадської, вибір тем. Але так розуміючи літературу, він зовсім не хтів спускатися у вислові до рівня «уманського дурня» (вираз В. Коряка), як не хтів обмежуватися селянською тематикою, одходив від програмових постатей «каганцюючих» народників. Його Тихович в оповіданні «Для загального добра» розуміє, як тяжко випадає на ділі те, що таким прозоро-ясним видавалося в теорії: його робота — «обрятування бессарабських виноградників від філоксери» — зустрічає тупу ворожість селянства, що бачить тільки руйнацію свого господарчого добробуту, і вона ж наражається на урядову байдужість: мало грошей, мало енергії і разом так багато офіціального листування, мертвого формалізму. «Загальне добро», якому він служить, стає в тих умовах дуже проблематичне. Село дике, малокультурне; уряд та інтеліґенція ліниві, мляві. І Коцюбинський приходить до чеховських висновків. В царині спеціальній — організація національної роботи — він повторює на адресу українсько-російської інтеліґенції докори російського автора. Українська преса по 1906 р. — «на мій смак така вона сіра, мало цікава, без ширшого світогляду, без темпераменту». Він заздрить навіть і галицьким відгомонам західноєвропейської працьовитості та дисциплінованості: «У нас немає тривкої свідомості, нема уміння. Через те дуже ненормальне і сумне з’явище: працюють два-три чоловіки, а решта холодні як мерці. Скільки ще треба енергії і часу, щоб виховати робітників»[281].
Властиві Коцюбинському ще й інші риси чеховського світовідчування і вдачі. В цитованій уже статті «Сумний Великдень» М. С. Грушевський характеризує його, як «приклонника культурних вартостей, перейнятого глибоким пієтизмом до дійсно культурного змісту людського життя»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське письменство», після закриття браузера.