Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Патриція, здається, приголомшена тим, яка тітонька Дорін уважна до її травми:

— Патриціє, а коли я роблю так, вам боляче? Ой, вибачте... Ви така смілива, Патриціє...

Порівняння з Банті неминучі, і в багатьох царинах вони не на користь нашої матері. Наприклад, тітонька Дорін без зайвої метушні подає нам великі тарелі поживних страв, смаженю і вареники:

— Від’їдайтеся, щоб ви мені трималися при землі. Патриціє, це щоб ви більше не втікали.

Тітонька Дорін сміється, і, як не дивно, Патриція сміється разом із нею!

Щодо десертів у неї теж немає жодних забобонів, тож вона без вагань купує яблучні й ревеневі пироги в пекарні «Ботемс» чи липкі тістечка із заварним кремом, усе, що ми виберемо під час щоденних походів крамницями. (Тітонька Бебс, тітонька Ґледіс і Банті — незримий грецький хор у нас у голові — у жаху піднімають руки й гукають «О жах, магазинна випічка!», але чи нам не байдуже? Байдуже). Ба більше, ми майже щовечора їмо смажену рибу з картоплею й часто навідуємося до цукерні, яток із цукровою ватою і продавців морозива, бо, як каже тітонька Дорін, поправляючи свій пишний хиткий бюст, «Ми ж на канікулах, еге ж, на канікулах».

Я не хочу сказати, наче вона нечупара чи нехтує своїми обов’язками. Навпаки, у всьому, чого вона торкається, панує лад і гармонія, і навіть перед лицем емоцій Джилліан вона лишається спокійною і незворушною, як хвилеріз. У неї є дивний дар: вона вміє переконати, що буденні елементи життя без прислуги (помити каструлі, заправити ліжко) — це розвага, тож Джилліан бореться за право першою дістатися до віника.

— І це наша Джилліан! — дивується Люсі-Віда. — Я й не знала, що ти так можеш.

Ми багато чого можемо, про що раніше й не здогадувалися, і під керівництвом тітоньки Дорін розкриваємо свої можливості. Під її турботливим наглядом я навіть перестаю ходити уві сні.

(— Просто вона тебе не будить, то ти й не знаєш, — сумовито заявляє Джилліан. Спасибі, Джилліан).

Тітонька Дорін влаштовує на пляжі ігри, після яких ніхто не б’ється в істериці, й організовує короткі піші вилазки — піднятися 199 сходинками до абатства, пройтися пляжем до кав’ярні у рибальському селищі Сендсенд, виспівуючи по дорозі «Десять зелених пляшок» чи «Косарик». Ми раз у раз зводимо піщані замки, прикрашаючи вежі паперовими прапорцями Об’єднаного Королівства й червоними шотландськими левами, а коли пісок і море нам обридають, ми блукаємо старими вуличками Вітбі та сміємося над дивними назвами вулиць, майже такими ж смішними, як у Йорку — «Площа Чорного ходу», «Сходи Соляної криниці» чи «площа Сварок» (тут би Банті та Джорджу жити).

Я навіть не підозрювала, що на світі існує стільки карткових ігор, скільки знає тітонька Дорін (Патриція натішитися не може, відкриваючи все розмаїття варіантів пасьянсу). У дощові дні, яких випадає одразу кілька, вона залюбки грає з нами, вмостившись на килимі й роздавши шоколадне печиво й апельсиновий напій. Вона навіть зуміла переконати Джилліан не махлювати, що доти нікому не вдавалося. Утім Джилліан все одно рюмсає, коли програє, — цього навіть Дорін змінити не може. Зазвичай Патриція у таких випадках лупцює сестру, але тітонька Дорін тільки відводить Джилліан у спальню й закриває двері:

— Хай бідна дитина виплачеться.

Навчені тижнем у Брідлінґтоні, ми спакували чимало ігор, тож тепер граємо у снап, шашки, лудо, лілу й «Піратів», від яких відірватися неможливо — наші дерев’яні піратські кораблики з барильцями рому, золотими злитками, крихітними рубінами(!) і перлами розміром із макове зерня пливуть по скарби бірюзовим полем, на якому позначено сторони світу. У піратів ми граємося значно краще, ніж у «Знайди матір». А улюблена наша гра — це «Астрон»: наші космічні кораблі пересуваються нанесеною на плівку сіткою координат, що позначає відкритий космос. Вони мають ухилятися від небезпек — метеоритних дощів, поясів астероїдів, комет і так далі — і, перш ніж сягнути цілі (серцевини Сонця), долають останню страшну небезпеку: величезні газоподібні кільця Сатурна. Кільця Сатурна смертельні, бо так написано у правилах, а тітонька Дорін вічно у них попадається.

— Ну ось, знову! — зойкає вона, коли її кораблик розсипається на космічний пил.

Мені здається, що Патриція навіть уві сні грається в «Астрон», бо я чую, як вона белькоче:

— Вважай на кільця Сатурна, Рубі! Вони смертельні!

Уперше в житті ми молимося перед сном.

— Коротка молитва, — пояснює тітонька Дорін. — Дамо Богові знати, що ви тут.

Вона пропонує додати для Бога постскриптум — прохання, щоб він допомагав нашим мамочці й таточку. Можливо, Джордж ніколи не описував їй нашої родини детально (він схильний говорити загадками), бо тітонька Дорін певна, що Люсі-Віда — наша сестра. Ніхто не завдає собі клопоту пояснити, що насправді вона нам кузина — це все одно нічого не змінить, а думка про четверту сестру нам подобається.

— Нас знову четверо, — доволі похмуро бурмоче Патриція якогось ранку, накриваючи стіл перед сніданком.

Вона взяла з собою на канікули «Маленьких жінок», а також «Що зробила Кейті» й «Чорного красунчика», звідки зачитує найжорстокіші сторінки, щоб довести до сліз усіх, крім Джилліан. Інколи ми граємося в родину Марчів: Патриція, природно, грає Джо, Джилліан — Емі (кого б то ще), Люсі-Віда — Меґ (їй не дуже пасує), а мені, хай би скільки пручалася, перепадає роль покірної спокійної Бет. А із тітоньки Дорін виходить прекрасна «Мамця».

Тітонька Дорін раз у раз згадує Банті: «Джилліан, твоя мама, напевно, не хотіла б, щоб ти так робила» чи «Патриціє, мама, мабуть, за тобою скучила», але коли ми питаємо, чи вони з Банті знайомі, вона аж давиться цигарковим димом:

— На Бога, звісно, ні!

Коли Люсі-Віда питає тітоньку Дорін, чи є в неї діти, та похмурніє:

— Ні, люба, в мене була донечка, але я її втратила.

Патриція м’яко питає:

— Як її звали, тітонько Дорін?

Тітонька Дорін тільки підводить на неї порожній погляд і трясе головою:

— Не знаю.

Як дивно — не знати імені власної дитини! Чи, може, і не дивно — Банті завжди перебирає імена всіх доньок, перш ніж згадати потрібне, а я в кінці списку: «Патриція, Джилліан, П... Рубі, чи як тебе там».