Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Я геть скинула швидкість, виїхала на міст, що розрісся над глибокою штучною водоймою, перетнула його й спинилася. За мить спинився й Кіан. 

— Усе гаразд?

— Угу. Дай мені хвилинку, зараз поїдемо додому. 

Кіан мовчки кивнув і став біля мене. 

Я глянула на воду, яка бралася маленькими брижами, на хребтах яких грали відблиски вогнів. 

— Я бачився з Дженною, — спокійно відказав Кіан і схрестив руки на грудях. — Вона дала адресу закладу, де частенько бувають ті, кого ми шукаємо. 

Я відчула, як серце на мить зупинилося, а потім продовжило свій хід. 

— Імен не назвала? 

— Ні, цього не вдалося добитися. 

Мій погляд ковзнув по ньому, і я задумалася над тим, чи не мало слово «добитися» під собою буквального підґрунтя. 

— З нею все гаразд? 

Кіан звів брови на переніссі. 

— Якщо ти натякаєш на мене, то сьогодні я передав їй документи на власність маєтку в Мексиці, які вона бажала. Думаю, вона більш як задоволена. Але не забувай, що вона зрадила ще й інший бік. За них я ручатися не можу. 

— Якийсь дивний ти злодюжка, Кіане, я ще не раз тобі скажу. Якийсь надто добрий. 

Він усміхнувся й знизав плечима. 

— «Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Але хочеш, стану дуже злим, у мене може бути талант. 

— Вірю, я повірила. Гаразд, їдьмо вже, зло всесвітнє.