Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

вважається його протилежністю, тобто з прикрим. Вкупі вони не уживаються в людині, але, якщо хтось ганяється за одним із них і його вловить, то йому майже завжди проти волі дістанеться й друге: [C] ці крайності неначе зрослись однією вершиною, хоч їх двоє. Маю враження, — провадив Сократ, — що якби над цим питанням замислився Езоп, то він склав би байку про те, як Бог, бажаючи примирити ці ворогуючі протилежності, не зумів домогтися цього і тоді з’єднав їхні верхівки. Ось чому коли з’явиться одне, зразу слідом за ним поспішає і друге. Так, очевидно, відбувається і зі мною: раніше моя нога відчувала біль від кайданів, а тепер йому на зміну прийшло приємне відчуття.

Тут перепинив Сократа Кебет:

— Клянусь Зевсом, Сократе, добре ти зробив, що мені нагадав! Мене вже кілька душ питало про вірші, які ти тут склав, — про віршові переробки байок Езопа й гімн на честь Аполлона, [D] а нещодавно Евен{164} дивувався, чому тобі заманулося, потрапивши у в’язни­цю, вдаритися у віршування, тоді як раніше ти ніколи віршів не писав! Отже, якщо тобі не все одно, як мені відповісти Евенові, коли той мене вдруге про це за­питає (а він, безперечно, запитає!), то підкажи, якою має бути моя відповідь.

— Скажи йому правду, Кебете, — відповів Сократ, — що [E] я не мав наміру суперничати з ним чи з його поезією, коли писав свої вірші. Я усвідомлював, що творити поезію — нелегка справа; просто-напросто мені йшлося про те, аби з’ясувати, що означають деякі мої сновидіння, і мати чисте сумління: чи, бува, не цьому видові мистецтва вони часто радили мені присвятитися?

Справа ось у чому. Не раз протягом усього життя переслідувало мене одне й те саме сновидіння. Що­правда, воно з’являлося мені раз у такому, раз в іншому вигляді, але слова я чув завжди однакові: «Сократе, твори і дерзай на ниві Муз!»{165} Раніше я вважав, що моє сновидіння заохочує і закликає мене займатися тим, чим я займався. [61] Як люди підбадьорюють вигуками бігунів, так, гадав я, це сновидіння підказує мені робити те, що я вже робив, — творити на ниві Муз, бо найвеличніше мистецтво — це філософія, а саме філософії, служінню їй я й присвятив себе. Але тепер, коли відбувся суд і коли врочистості на честь Бога відстрочили мою смерть, я замислився над тим, чи, часом, багаторазові сновидіння не веліли мені займатися звичайним мистецтвом, і через те не слід опиратися їхньому заклику, а радше скоритися йому. Адже безпечніше було б виконати пораду сновидіння й не відходити з життя раніше, [B] ніж заспокоївши своє сумління спробою складати вірші. Тим-то я насамперед склав гімн на честь того бога, чиє свято тоді відзначалося, і тоді я усвідомив, що поет, — якщо він хоче бути справжнім поетом, — повинен витати у світі уяви, а не розмірковувати. Позаяк творчої уяви у мене обмаль, я вдався до того, що було мені найдоступніше — до байок Езопа. Знаючи їх напам’ять, я завіршував ті, які мені пригадалися перші.

Отже, скажи це Евенові, Кебете, перекажи йому від мене вітання й додай, щоб якомога скоріше пішов слідом за мною, якщо є в нього здоровий глузд. [C] Я, очевидячки, іду з життя сьогодні. Так велять афіняни.

Тут втрутився в розмову Сіммій:

— Оці твої настанови, Сократе, не дійдуть до розуму Евена. Я не раз мав справу з цим чоловіком, але, наскільки можу судити, він нітрохи добровільно не послухається твоєї поради.

— Як це так? Хіба Евен не філософ? — спитав Сократ.

— По-моєму, філософ, — відповів Сіммій.

— Тоді зо мною погодиться і Евен, і кожний, хто поважно ставиться до філософії. Ясна річ, віку він собі не вкоротить. Бо є така гадка, що робити цього не годиться.

Тут Сократ опустив ноги з ліжка на долівку і так сидів до самого кінця розмови. [D] Кебет запитав його:

— Як це розуміти, Сократе: накладати на себе руки — гріх, а все-таки філософ може піти вслід за тим, хто вмирає?

— Ну і що тут такого, Кебете? Невже ти і Сіммій не чули про все це, спілкуючися з Філолаєм?{166}

— Ні. Принаймні нічого ясного, Сократе.

— Та я і сам чув не від нього, а з уст інших, однак охоче перекажу те, що мені доводилося почути. Та, мабуть, воно доречно людині, [E] якій доведеться помандрувати на той світ, — поміркувати над своїм переселенням і ознайомитися з тим, як уявляють потойбічне життя інші люди. Бо, зрештою, як нам пробавити час аж до заходу сонця?

— Так чому все-таки, Сократе, не годиться заподіяти собі самому смерть? Бо я чув і від Філолая, коли він жив у нас, і від інших, що цього робити не слід. Але нічого ясного я ніколи ні від кого не чув.

[62] — Не треба впадати у відчай, — сказав Сократ, — можливо, ти ще почуєш. І, мабуть, не буде для тебе дивиною, що вмирання — явище зовсім просте і не визнає ніяких винятків, які бувають в інших випадках. Безперечно, є люди, яким краще вмерти, ніж жити, і якщо комусь краще вмерти, то, очевидно, дивним тобі видасться, чому такій людині не годиться самій собі зробити добро, замість чекати, щоб його зробив їй хтось інший.

Кебет ледь усміхнувся й сказав, вимовляючи слова з беотійською вимовою:

— Зевс свідок — свята правда!

[B] — Звичайно, це тобі може здатися нісенітницею, — провадив Сократ, — але, можливо, тут прихований якийсь смисл. Адже таємне вчення{167} твердить, що ми, люди, перебуваємо немов під наглядом і не можна з-під нього ні визволятись, ні втікати, — в цьому я вбачаю велику й глибоку думку. І ось що ще, на мій погляд, добре сказано, а саме: про нас турбуються боги, а ми, люди, становимо частку божественної власності. Як, по-твоєму, такий погляд правильний чи ні?

— Правильний, — відповів Кебет.

[C] — А якби хтось із твоїх рабів захотів покінчити з собою, не питаючи тебе, чи даєш ти на це згоду, чи ні, то ти, звісно, розгнівався б на нього й покарав би його, маючи на це право?

— Аякже! — підтвердив Кебет.

— Коли так, то, мабуть, не є безглуздим вважати, що негоже позбавляти себе життя раніше, ніж Бог якимось чином примусить до цього, як, наприклад, тепер — мене.

[D] — Так, це, очевидно, правильний погляд, — сказав Кебет. — Але твоє твердження, буцімто філософи легко й охоче погодилися б умерти, — це, Сократе, звучить непереконливо, якщо ми тільки-но дійшли правильного висновку, що Бог піклується