Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

кельнерів. Другий випадок вийшов особливо паршивий, бо та дівка сплакалася. Вона сказала Вірі, шо знає того парубка ше зі школи, не виділа його давно та й хтіла троха побалакати, як він і шо він. Вона сказала, шо їй прикро, і благала не виганяти її — сказала, її мама буде лютіша за мокру курку, якшо так вийде.

Віру то абсолютно не зачепило.

— Дорога моя, глянь на позитивний бік, — каже вона найсучішим своїм голосом. — Може, мама твоя і розлютиться, зате в тебе з’явиться стільки вільного часу, щоб базікати про веселі часи в Джонспортській школі.

Дівка — то була Сандра Малкегі — спускалася від хати з опущеною головою і ревіла так, шо чуть у неї серце не розривалося. Віра стояла в коридорі, троха нахилена, шоби видіти її з вікна коло вхідних дверей. У мене аж нога зачухалася, так хтілося їй під сраку засадити, як я то ввиділа… але мені і троха сумно через неї стало. Нетяжко було здогадатися, від чого в неї настрій пропав, і скоро я і сама точно знала. Її діти таки не планували приїжджати до неї дивитися на затемнення, і орендований пором ніц не поміг. Може, того, шо діти собі шось друге запланували, як то вони часто роблять і зовсім не думають, як то їхнім батькам, але я собі думала, шо би там між нею й ними зле не пішло, воно так і не пропало.

Настрій Віри поліпшився, коли інакші перші гості зачали прибувати шістнадцятого-сімнадцятого, але я всьо одно кожний день йшла з роботи з радістю, а в четвер, вісімнадцятого, вона звільнила ше одну дівочку — Карен Джолендер. Її головне злочинство було в тім, шо впустила таріль, який і так був тріснутий. Карен як ішла звідти, то не плакала, але було видно, шо вона тримається, лиш би зайти за горб і там розревітися.

Ну, я пішла і зробила дешо дурне — але мусите пам’ята­ти, шо я тогди й сама була сильно в напрузі. Я зачекала, доки Карен хоч пропаде з виду, а тогди пішла шукати Віру. Я її знайшла в садку ззаду хати. Вона так натягнула на себе солом’яний капелюх, шо криси торкалися вух, і так кремсала тим садовим секатором, шо можна було подумати, то не Віра Донован обрізає троянди для вітальні та спальні, а мадам Дефарж відчикрижує голови.

Я підійшла просто до неї та сказала:

— Паскудно ви зробили, шо так звільнили дівочку.

Вона розігнулась і подивилася на мене найпихатішим поглядом господині маєтку.

— Думаєш? Я така рада дізнатися твою думку, Долорес. Знаєш, я її аж жадаю почути. Кожного разу, як лягаю спати, то лежу в темряві, промотую свій день і на кожній події, що відбувається в мене перед очима, ставлю собі запитання: «А як би вчинила Долорес Сент-Джордж?»

Ой, ну від того я роззлостилася, як не знати.

— Я вам скажу одне, чого Долорес Клейборн не чинить, — кажу я, — не зганяє на комусь другім злобу, як вона роздрочена й чимсь зажурена. Думаю, я не настілько сука гонорова, шоби таке робити.

Вона роззявилася, ніби їй хтось болти зі щелепи викрутив. Я певна, шо то перший раз я її дійсно здивувала, і я скоро втікла геть, доки вона не ввиділа, як я сама настрашилася. Заки дойшла до кухні, коліна в мене так тряслися, шо я мусіла сісти, і подумала: «Долорес, ти здуріла, чи шо? Ти чого їй так хвоста викрутила?» Я троха привстала, шоби визирнути з вікна над умивальником, але вона стояла до мене спиною і стригла секатором, ніби й не сталося ніц. Ружі падали їй у кошик, як мертві солдати з кервавими головами.

Я вже збиралася тогди в обід іти додому, як вона підійшла ззаду і сказала мені троха зачекати, бо вона хоче поговорити. Серце мені впало в самі капці. Я не сумнівалася, шо прийшов мій час — вона скаже, шо більше моя робота тут не потрібна, вділить мені останній погляд «поцілюй-мене-в-гузицю», і можу я собі пензлювати на всі чотири сторони, цього разу на все. Ви би могли подумати, шо мені лиш легше стало би здихатись від неї, і, може, якось так би і було, але всьо одно серце мені від того боліло. Мені було тридцять шість, я гарувала, як могла, відколи стукнуло шістнадцять, і мене ше ніколи нізвідки не звільняли. Та всьо одно є ж якась пакосна херота, проти якої людина не може не всту­питися, і я всіма силами готувалася до того, як оберталася до неї.

Тільки я ввиділа її лице, до мене відразу дойшло, шо вона не прийшла мене звільняти. Всьо мальовидло, шо було на ній того ранку, було стерте, а від того, як у неї напухли повіки, я зрозуміла, шо Віра або дрімала, або плакала в себе в кімнаті. Вона тримала в руках корич­невий паперовий пакет для покупок і просто всучила його мені.

— На, — каже вона.

— Шо це? — питаюся в неї.

— Два проглядачі для затемнення і дві рефлекторні коробочки, — каже вона. — Думаю, вам із Джо сподобається. Виявилося, в мене… — Вона замовкла й покашляла в стиснений кулак, перед тим як знов подивитися мені прямо в очі. Одна штука, шо мене в ній захоплювала, Енді, — шо би вона не говорила і як би то тяжко для неї не було, як балакала, вона все дивилася на тебе. — Виявилося, у мене є дві пари зайвих, — сказала вона.

— Та? — кажу я. — Мені жаль, шо так.

Вона відмахнулася, як від мухи, а далі спитала, чи не передумала я прийти на пором із нею і її компанією.

— Нє, — кажу я. — Я, певно, закину ноги собі на ґанку, і ми з Джо звідти дивитися будем. Або, як упаде в якусь пасію, я піду собі на Східний ріг.

— До речі, про пасію, — каже вона й далі дивиться просто на мене. — Я б хотіла перепросити за ранок… і попросити, щоб ти, якщо можеш, подзвонила Мейбл Джолендер і сказала їй, що я передумала.

Багато їй зваги треба було для того, шоби то сказати, Енді, — ти її не знав так, як я, то, певно, мусиш повірити мені на слово, але на то просто страшну сміливість треба було. Як доходило до вибачень, Віра Донован була в принципі непитуща.

— Так, звісно, — сказала я, і говорила троха ніжно. Я мало не потягнулася, шоби взяти її руку, але передумала. — Але вона Карен, а не Мейбл. Мейбл тут робила шість чи сім років тому. Вона зара’ в Нью-Гемпширі, я говорила з її мамою — робить у телефонній компанії, і в неї там всьо добре.

— Значить, Карен, — каже вона. — Скажи, нехай повертається. Просто скажи, що я передумала, Долорес, і більше ні слова. Зрозуміла мене?

— Так, — кажу я. — І дякую за ті штуки, шоб затемнення дивитися. Думаю, вони точно пригодяться.

— Будь ласка, — каже вона. Я вже відкрила двері, шоби йти, як вона каже: — Долорес?

Я обернулася через плече, і вона мені якось дивно легенько кивнула, ніби знала шось, про шо ніяк не мог­ла знати.

— Інколи, щоб вижити, доводиться бути гоноровою сукою, — каже вона. — Іноді бути сукою — єдине, що жінці лишається.

І закрила двері в мене перед носом… але легенько.