Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Або як тоді, коли я подала заявку на посаду транспортного капітана, знаючи, що я її не отримаю, що я її не маю мати, але хотіла такого майбутнього — будь-якого майбутнього, крім прив’язаного до робочого столу, — досить сильно, щоб спробувати.

Боляче хотіти чогось.

Щоб зайняти свій розум і не уявляти, як мене міцно стискають руки Кейна, я змушую себе знову переглянути кадри з планшета, навіть кінцеви епізоди з Данліві. Шукаю щось, будь-що, що виділяється як натяк або передвіщення того, що має статися.

Але нічого немає. Ніби клацнув перемикач. Одну хвилину все нормально — настільки нормально, наскільки це може бути в реаліті-шоу про розпещених, заможних людей на кораблі, повному розкошуючих, багатих людей; Я маю на увазі, що є суперечка про веганський паштет, а потім – цей вбивчий пекельний пейзаж з шикарними шкіряними диванами та мармуровою підлогою.

Обережно поклавши планшет на підлогу, я відкидаюся на спинку крісла і протираю очі. Я цього не розумію. Мені напевне чогось не вистачає.

Можливо, якщо я перегляну ще раз, звернувши більше уваги на людей і події на задньому плані…

Я тягнуся до планшета, коли чую виразне клацання дверей, що закривають доступ у коридор. Я чула його багато разів, коли ми раніше заходили та виходили з номерів.

Перевіряю час. Хтось встав раніше.

Кейн.

Булькання в моєму животі посилюється, але я ігнорую це, приділяючи всю увагу планшету, а не своїм нервам, які, здається, не можуть визначитися, що вони відчувають.

Зрештою, відео мене засмоктує, як німе кіно з вимкненою гучністю. Офіціант у вишуканій їдальні, чия ввічлива маска злегка натягується по краях, коли Опал вдруге відсилає свою газовану воду назад. Елегантна літня жінка у вигадливому капелюшку - більше схожому на скульптуру з зеленої тканини та пір’я - проходить повз їхній столик, кидаючи на камеру презирливий погляд. Якась герцогиня, якщо я правильно пам’ятаю Нісуса. Може, з Ліхтенштейну? У будь-якому разі, якби вона дивилася далі, то перекрила б собі доступ до повітря. Не те, щоб я її звинувачувала.

Але через деякий час я розумію, що на місток ніхто не вийшов. Ні Кейн. Ні хтось інший.

Встаю, перевіряю коридор в обидва боки, чи все гаразд. Але все так само порожньо і тихо, як і раніше.

Лурдес піднімає погляд від прокручування. “Що не так?” сонно питає вона.

Я знизую плечима, стримуючи необережний рух. «Нічого. Мені здалося, що я почула, як хтось піднявся і стукнув дверима в коридор».

Вона пирхає. «Ти знаєш, що Веллер може прибігти сюди за десять секунд».

Вона не помиляється.

Я повертаюся у своє крісло й знову переглядаю відео. Але зараз я лише наполовину звертаю на нього увагу, крихітний і все ж незрозумілий вузол напруги зростає між моїми плечима.

Другого разу цей стукіт голосніше. Або ближче.

Я знову встаю. «Ви цього не чули?» — запитую Лурдес.

Вона повертає стілець обличчям до мене. «Чула що?»

Прокляття. Прокляття.

Гаразд, глибокий вдих.

Я знову сідаю. “Не зважай. Мені здається, що стілець скрипить, коли я рухаюся».

Здається, вона не зовсім переконана, але киває. «Напевне, в одному з наборів інструментів, які ми привезли, у Кейна є щось, що могло б це виправити. Я можу перевірити, чи ви…

«Ні-ні, все добре».

Лурдес ще секунду невпевнено спостерігає за мною, а потім повертається до своєї роботи.

Клац-клац.

Цього разу я опустила голову, незряче дивлячись на планшет. Лурдес нічого не каже. Вона справді нічого не чує.

Клац-клац. Клац-клац. Клац-клац.

Зараз це стає швидше і частіше. Один клац відразу за іншим. Наче під час вечері, і всі гості виходять зі своїх номерів, щоб відвідати La Fantaisie або моторошний театр на нижньому поверсі, щоб подивитися шоу.

Під пахвами скупчується піт, і я змушена міцніше стиснути планшет, щоб він не вислизнув з моїх тепер спітнілих рук.

Повторення моїх посттравматичних симптомів через стрес. Так сказали б лікарі. Просто галюцинації.

Кетті й Опал беззвучно рухаються на екрані, сміються чи кричать одна на одну, я точно не можу сказати. Здається, я більше не можу зосередитися, моє дихання застрягло в горлі, як камінь.

Потім, так само раптово, як і почалося, клацання дверей замовкає.

Але в тиші я чую щось нове. Тихий стук кроків по килиму. Все ближче.

Я міцніше стискаю долоні на планшеті, поки краї не впиваються в долоні.

Рука важко лягає на моє плече, і з мене виривається приглушений крик, жалюгідний, пронизливий звук, коли я кидаюся вперед і повертаюся, щоб побачити, хто — чи що — позаду мене.

«Гей! Вау». Широко розплющивши очі, Кейн піднімає руки на знак вибачення. «Вибачте, я не хотів вас налякати. я думав ти чула, як я підходжу».

«Все гаразд», — кажу я, важко дихаючи. Я згинаюся навпіл, намагаючись перевести подих і приховати приниження, яке зараз палає на моєму обличчі та шиї. «Ви мене просто налякали». Брехня.

«Веллер хропів, тому я не міг спати. Я думав, що повернуся трохи раніше». Він крокує ближче. «Ти впевнена, що з тобою все гаразд?»

«Все добре», — автоматично кажу я. Ще одна брехня.

«Клер», — каже Кейн, простягаючи до мене руку.

Але я не можу цього зробити. Я не можу допустити, щоб він був м’яким прямо зараз, якщо я збираюся триматися купи, і я вже відчуваю, як сльози пекуть мої очі.

Моргаючи ними у відповідь, я випрямляюся. “Все добре.” Я злегка нахиляю голову в бік Лурдес, яка крутиться в кріслі й жадібно спостерігає.

Через секунду він, здається, розуміє. «Добре», — каже він неохоче. «Але тобі варто трохи відпочити. Тепер ви можете йти».

Я хитаю головою. «Ніхто не залишається сам», — кажу я.

Але ще коли я говорю, на місток заходить Нісус, а Веллер тягнеться за ним, волочачи ноги.

«У нас ще є п’ятнадцять хвилин», — протестує Веллер.

«Ні, це у вас залишилося п’ятнадцять хвилин. Кейн і я не спали цілу годину, тому що ти звучиш як пароплавний гудок у тумані, — каже Нісус. Він киває мені, проходячи повз мене. «ТЛ». Він виглядає краще. Не чудово, але краще.

«Ми змінимо це наступного разу», — кажу я Найсу. «Веллер може спати в нашу зміну».

«Двоє? Давай, ТЛ. Веллер падає на своє місце. «У мене вже болить голова».

«Лурдес, ти готова?» — запитую я, уникаючи погляду Кейна.

Вона підхоплюється зі стільця. «Більше ніж».

Я передаю старий планшет Кейну. «Я склала список для Нісуса, інвентаризувала їжу і знову переглянула усі кадри з Данліві. Я не бачила нічого, крім…

«До зустрічі через шість годин, Ковалик. Ми зрозуміли, — м’яко каже Кейн.

Тут надто небезпечно. Я стаю надто небезпечна для всіх.

Ось що я повинна