Читати книгу - "Шлюбний договір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Якщо лютий багатий на заручини, то січень – на розлучення. Дослідження показують, що число січневих розлучень дещо більше в штатах із холодним кліматом, хоча в січні і Лос-Анджелес із Феніксом не найкращі місця для весілля. На мою думку, частково в цьому винні свята. Завищені очікування, доводиться проводити занадто багато часу з прискіпливими родичами, які ведуть себе ще прискіпливіше, якщо хтось із близьких недавно розлучився. Якщо в родині вже було розлучення, є велика ймовірність, що будуть іще. Коли Ел і Тіппер Гор вирішили розлучитися після сорока років шлюбу, через рік розлучилася з чоловіком їхня дочка Крістін, а далі ніби спрацював «ефект доміно». Того самого року розійшлася з чоловіком друга з трьох їх дочок, а до кінця наступного року вже і третя була в розлученні. Справа в тому, що коли розпадається шлюб близьких вам людей, розлучення перестає здаватися чимось неможливим.
Якщо повірити в те, що одне розлучення тягне за собою інші, здасться логічним, що приналежність до закритого клубу, у якому розлучення не тільки не схвалюють, але й намагаються запобігти йому за допомогою строгих правил, зведе ймовірність розлучення до мінімуму. Так я намагаюся сказати, що, незважаючи на сумнівні методи – дивні закони, терміни з кримінального права, секретність, – у цьому «Договорі» щось є.
44
Десятого березня Еліс приїжджає додому раніше, тому що нас запрошено на щоквартальні збори «Договору» у Вудсайді. Господар вечірки на ім’я Джин на минулій зустрічі обмовився, що воліє «піно нуар», тому дорогою додому я заїхав у магазин і купив пляшку рідкісного вина з виноробні на Рашен-Рівер. Ціна кусалася, але ми з Еліс вирішили, що це розумна і потрібна інвестиція в майбутнє.
Відтоді як Еліс повернулася додому, ми більше не говорили про те, щоби вийти з «Договору». Те, що трапилося з нею там, сильно на неї вплинуло і зміцнило наші стосунки. Все те, що ми так ненавиділи в «Договорі», здавалося вже не таким і гнітючим. Навіть те, що Деклан з Даяною кудись відвезли Еліс, тепер бачилося в іншому світлі. Пережите змінило Еліс, змінило нас обох. Наші узи стали ще міцнішими. Ми ще більше зблизилися. Ще сильніше покохали одне одного. Ми якщо не примирилися з «Договором», то, у всякому разі, перестали йому опиратися на якийсь час.
Після майже тридцяти днів водолазок, шарфів, блузок з бантами на шиї і мішкуватих пальто було дивним бачити Еліс у маленькому сірому платті з відкритими плечима і блискучих туфлях на високих підборах. Комір майже зливався за кольором із сукнею. Смілива зачіска з начосом доповнювала образ. Хуліганський начіс і темно-синій лак на нігтях були від Еліс з дві тисячі восьмого року, плаття – від Еліс нинішньої, а комір був чимось новим.
– Ну як? – запитує вона, крутячись переді мною.
– Чудово.
– Правда?
– Правда.
І все ж я не можу зрозуміти, яка мета її вбрання. Кинути виклик «Договору»? Дати зрозуміти, що нікому не вдасться її присоромити і підпорядкувати? Або, навпаки, показати, що вона приймає покарання і згодна з ним? Втім, я, напевно, вигадую те, чого немає. Може, Еліс просто рада, що йде туди, де не потрібно прикривати шию і відповідати на питання.
Я вдягаю модну сіру куртку від Теда Бейкера, яку не наважився одягти минулого разу. Краватку відкладаю вбік – із темними джинсами і кольоровими туфлями вона буде недоречною. Взуваючи туфлі, я думаю про те, що ми з Еліс почуваємося дедалі впевненіше серед членів «Договору». Так, людина, як і тварини, володіє дивовижною здатністю пристосовуватися. А інакше не вижити.
Машин на дорозі майже немає, і ми приїжджаємо у Вудсайд дуже рано. Я питаю Еліс, чи не хоче вона заїхати в паб випити чогось. Вона замислюється на мить, потім хитає головою – боїться, що не встигнемо.
– Хоча випити не завадило б.
Тому я заїжджаю в супермаркет і купую мультіпак світлого пива «Пейроні». Потім ми зупиняємося під розлогим в’язом в Гаддарт-парку і дістаємо по пляшці пива. Мені теж не завадить. Адже я врешті-решт перестав ходити в «Дріджерс» в надії зустріти там Джоанну. Я то боюся побачити її сьогодні на вечірці, то боюся не помітити. Ми цокаємося пляшками, і Еліс говорить:
– До дна!
Через цей комір їй незручно закидати голову, але вона примудряється випити всю пляшку.
Можливо, ми обидва нервуємо. Я знаю, що означає цей погляд Еліс, коли вона допиває останній ковток – вона змушує себе не боятися. Я дивлюся на дорогу у дзеркало заднього огляду – мені все здається, що до нас ось-ось під’їде поліція.
– Ще по одній встигнемо?
– Цілком. – Я дістаю ще дві пляшки з упаковки.
Еліс вихоплює у мене пляшку і спустошує її. Потім каже:
– Усе, не давай мені більше пити сьогодні. Не хочу брякнути що-небудь таке, про що потім пошкодую.
Еліс не завжди контролює себе на вечірках. Через якісь комплекси, що лишилися ще зі школи, їй важко зав’язати розмову із незнайомцями, але якщо вже вона починає говорити, то не може зупинитися. Так, на відкритті клініки вона помилково прийняла постачальника провізії за Яна. Тільки якщо перебрати з пивом на такій вечірці і ляпнути щось не те – у гіршому разі буде соромно, ну, може бути, доведеться вибачитися. А на такому вечорі, як той, куди ми їдемо, одна неправильна фраза – і ти сидиш у чорному «лексусі», який мчить до пустелі.
– Готова?
– Ні. – Еліс робить глибокий вдих.
Ми звертаємо на Беар-Галч-роуд і під’їжджаємо до величезних, страхітливих на вигляд воріт із кнопковою панеллю. Набираю 665544, код спрацьовує. Ворота відчиняються.
– Ще не пізно розвернутися і втекти, наприклад, до Греції, – кажу я.
– Ні, – хитає головою Еліс. – У Греції діє закон про екстрадицію. Краще до Венесуели або Північної Кореї.
Дорога піднімається в гору, ми проїжджаємо повз особняки і доглянуті газони. За кожним поворотом – величезний будинок в оточенні дерев. Ми все їдемо і їдемо. Еліс мовчить, навіть коли я повертаю на довгу під’їзну доріжку. Хоч будинок і не дотягує до особняка в Гіллзборо, все одно вигляд у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлюбний договір», після закриття браузера.