Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.
Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.
Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.
Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки… Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п’ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом…
— А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? — допитувала Хому дівчина. — Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ — прощатися з випадковим гостем, — гірко закінчив свою історію Хома.
Мені було душно.
Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:
«Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати».
Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.
ДО НАШИХ КАРПАТ
Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.
Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.
Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.
Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.
За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що — мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.
Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних «хлопів».
А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав — у чому справа?
З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування… І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те «дружнє співжиття народів» у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти…
Коло кухні, що роздавала лишки обідів «вольному населенню», зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі «рутенів» — моїх галицьких земляків — хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого — табору таких обсмиканих, як і самі «рутенці», хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масеньких істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків — недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.
Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була «шлях би тя трафив!», а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати «ідейно»:
— Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!
— Вони ваших не люблять!
— Вони дражнять вас москалями!
Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:
— Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!
Підбадьорювані, заохочувані «москалем», хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу «хлопів»:
Ідеї на мене не вплинули — я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася — Івасик, майже погрозливо гукнув мені:
— А ви знаєте… за що він мене вчора вдарив?
— А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?
— В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, — і бочком-бочком почав добиратися до Стася.
Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:
— А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!
Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило Стася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:
— Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!
І захлипав.
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
