Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

— Я не можу, — зрештою заявив він.

— Не можеш? Але ж, Гордоне! Я думала...

— Я знаю, але зараз все інакше.

— Ти й досі розлючений?

— Якоюсь мірою так.

— Чому?

Він обережно відсторонив її від себе і знічено пробурмотів:

— Маю для тебе жахливу новину. Це весь день не дає мені спокою.

— Ти про що?

— Розумієш, у мене скінчилися гроші. Ти не могла б мені позичити? Тієї суми, яку я взяв із собою, мало б вистачити, якби не цей клятий ресторан. У кишені лишень вісім пенсів.

Зойкнувши від подиву, Розмарі вивільнилася з його обіймів:

— ЯК? Вісім пенсів? То все це через такі дрібниці?

— Ніякі це не дрібниці. Тепер тобі треба буде платити не тільки за себе, а й за мене. Але ж це я тебе запросив! Ти мала бути моєю гостею. Який сором!

— Твоєю ГОСТЕЮ? Гордоне, невже ти так переймався саме через це?

— А як тут не перейматися?

— Яка ж ти ще дитина, Гордоне! Як можна дозволити собі переживати через такі речі? Наче я б тобі грошей не позичила! Хіба ж я не пропонувала заплатити за себе?

— Пропонувала. І ти знаєш, що я проти цього. Днями ми це вже обговорювали.

— Але це така нісенітниця! Ну, закінчилися гроші. Чого тут соромитися?

— Як це чого? Це єдине, чого ВАРТО соромитися у цьому світі.

— Однак як це могло змусити тебе передумати займатися зі мною коханням? Я не розумію. Спершу хочеш, потім не хочеш. До чого тут гроші?

— До всього.

Він узяв її за руку, і вони рушили далі. Їй ніколи цього не зрозуміти. Але він мав пояснити.

— Хіба ти не розумієш, що неможливо почуватися повноцінним членом суспільства, коли порожньо в кишенях?

— Ні, на мою думку, це дурниці.

— І річ не в тому, що я не хочу з тобою кохатися. Хочу. Але з вісьмома пенсами в кишені не можу. Тим паче тоді, коли тобі про це відомо. Просто не можу. На фізичному рівні.

— Але чому? Чому?

— Почитаєш у Лампрієра, — туманно відповів він.

Питання закрили. Більше вони його не обговорювали.

Це вже вдруге, коли Гордон так поводився, а винною почувалася Розмарі. Вони мовчки йшли далі. Вона все одно не могла зрозуміти його, але все пробачила. Діставшись зупинки, вони сіли в автобус. Скориставшись темрявою, Розмарі непомітно опустила в Гордонову кишеню півкрони — щоб йому не було соромно на людях, що його дама платить за себе сама. Щодо самого Гордона, то він радше пішов би до Слау пішки, але знав, що Розмарі на таке не погодиться. А там би він одразу сів у потяг до Лондону, та Розмарі навідріз відмовилася їхати додому, не випивши чаю. Тож їм довелося зайти до найближчого готелю, який виглядав доволі непривабливо. За чай з двома крихітними сендвічами і несвіжими тістечками вони віддали по два шилінги кожен. Після довгих суперечок пошепки Гордон змусив її прийняти свій внесок у вісім пенсів.

До Лондону вони поїхали потягом, який вирушав о сьомій. Він був переповнений туристами у спортивних шортах. Розмарі з Гордоном сиділи мовчки, тримаючись за руки. Подорожні із зацікавленням дивилися на них, намагаючись вгадати, через що вони посварилися. Гордон вдивлявся у темряву за вікном. День, якого він так чекав, добігав кінця. І от він повертається назад на Віллоубед-роуд, до свого нестерпного життя. Попереду цілий тиждень страждань — навіть цигарки не зможе собі дозволити купити (хіба що станеться якесь диво). Яким же бовдуром він був! Розмарі не тримала на нього зла. Продовжувала стискати його долоню у своїй. Цей похмурий профіль, цей зношений піджак, який давно варто було замінити на новий, переповнювали її почуттям жалю і ніжності до нього. Всім своїм жіночим єством вона відчувала, яким нещасним він був і як непросто йому велося в житті.

— Проведеш мене додому? — запитала вона, коли вони вийшли з потяга.

— Якщо ти не проти йти пішки. Мені немає чим заплатити за проїзд.

— Я можу заплатити. Але ж ти мені не дозволиш... А як ти сам збираєшся діставатися додому?

— Пішки піду. Тут недалеко.

— Е, ні. Я цього не дозволю. Це бозна-де. А ти такий втомлений. Будь чемним хлопчиком і дозволь за тебе заплатити.

— Нізащо! Ти вже достатньо платила за нас обох.

— Любий, не будь таким впертим!

— Давай прощатися, — сказав він, взявши її за руку.

— Бувай, любий Гордоне. Дякую, що повіз мене за місто. Я чудово провела час.

«Чудово провела час!» Авжеж. Гордон знову повернувся думками в ті ранкові години, коли вони гуляли безлюдними стежинами, а в його кишенях ще були гроші. Його почало гризти сумління. Він поводився, як цілковитий Дурень!

— Ти ж не тримаєш на мене зла? — запитав він, стиснувши її долоню у своїй.

— Звісно, ні.

— Я не хотів, щоб так вийшло. Це все через гроші. Завжди все через них.

— Не переймайся, наступного разу буде краще. Ми поїдемо деінде. У Брайтон, наприклад. Можна на цілий тиждень.

— Можливо, коли у мене з’являться гроші. Ти ж писатимеш?

— Так.

— Твої листи — єдине, що тримає мене на плаву. Скажи, коли напишеш. Я чекатиму.

— Напишу завтра ввечері й надішлю у вівторок. І того ж вечора ти отримаєш мого листа.

— Добре, бувай, люба Розмарі.

— Бувай, любий Гордоне.

Він залишив її біля каси й пішов. Відійшовши ярдів на двадцять, він відчув, як хтось вхопив його за руку. Обернувшись, Гордон побачив Розмарі. Вона засунула йому в кишеню пачку «Золотого димку» і кинулася до метро, перш ніж він встиг щось сказати.

Гордон ішов додому, минаючи квартали Марлібона та Ріджент-парку. Вулицями ширилися тиша і втома після недільного дня, який, вочевидь, міг стомити не менше за робочий. Ближче до ночі здійнявся вітер. Зненацька порив зловісного вітру... Після пройденого десятка миль ноги гуділи, терзав голод. Сьогодні Гордон майже нічого не їв — зранку не поснідав як слід, а обід у тому розкішному ресторані навряд можна було назвати нормальною їжею. Місіс Візбіч він попередив, що їде на цілий день, тому на вечерю вдома теж годі