Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

– Ви справді мене згадали? Я мешкав на Бузковій.

– Згадала-згадала… Аякже. Ви мешкали… але тієї вулиці вже нема. У війну перетворилася на румовище.

…але він нічого не чув, пізніше довідалися, що за кілька днів перед тим він захворів, не згадаю, на що, і слух йому відібрало, але він про те нікому не говорив, зрештою, це було тимчасове, він прикидався, що чує так само добре, як і ми… гуркоту поїзда він не почув і криків наших не почув…

– А я так хотів побачити свою хату. Добре пам’ятаю кожне вікно в ній і що з нього було видно. Чомусь пам’ятаю лише вікна і більше нічого. Одне виходило на пустир.

– На пустирі жили бездомні коти. Вони ховалися в розвалинах старої ґуральні. Ми носили їм їсти, але вони все одно нас боялися і не дозволяли себе гладити.

…біжить його мати, кричить таким нелюдським криком, аж ми ціпеніємо на місці, вона біжить і біжить, і крик її розриває на клапті повітря, а стебла трав припадають до землі, як припадають до землі люди, коли пролітають над ними бомбардувальники, поїзд зупиняється… а він під четвертим вагоном… у вагоні сидять пани і панії, п’ють каву, читають газети… молодий офіцер – «мені здається, я вже десь вас бачив»… молода панна – «я теж»… «а це зовсім свіжий анекдот: один чоловік поїхав на полювання, а тим часом його жінка»… п’ють каву, читають газети і сердяться, що поїзд зупинився невідомо з якої причини, і лаються провідники, і він під четвертим вагоном…

Але якщо я згадую правду, то він вигадує? Як він може знати те, що було зі мною і з тим хлопчиком? Можливо, він згадує теж щось таке, що було з ним і з іншою дівчинкою, і вони теж рвали порічки в чужому саду, всі діти люблять чужі сади, і бігали на луг, бо ж і лугів багато, і пустирів… Так воно й є: я згадую себе, а він себе, і єдиною брехнею є те, що ми одне одного ставимо на місце свого товариша з дитячих літ. До того ж він старший за мене. Як ми могли гратися разом? І як можу пам’ятати, коли він ще дитиною виїхав звідси? Я його не пам’ятаю. Я пам’ятаю зовсім іншого хлопчика, що загинув під поїздом. А та, кого він згадує, – яка її доля? Де вона? Може, це котрась із моїх сусідок? А може, її вже давно нема?

– Ті здичавілі коти колись мало не роздерли дитину. То був син Мордухея, – при цих словах вона пронизує його поглядом і чекає, що він затнеться і нічого не скаже.

– Мордухея-шевця?

І це він знає.

– Так. На щастя, батько був неподалік і врятував. У війну обидва загинули.

– Як?

– Батька загнали в гетто, а син переховувався десь по людях. Одного разу батько вийшов на вулицю без пов’язки на руці. Гестапівець зупинив його і каже: «Що, добродію, закони для вас не існують? Ану, поверніться, будь ласка…» Мордухей, покірний такий завше, повернувся спиною, а німець вистрілив. Син ходив до одної дівчини-польки. Її батьки не дозволяли їм зустрічатися і дали знати поліції, коли він сидів з нею у садку.

– Його розстріляли?

– Ні. Побили і поселили в гетто. Їм молоді потрібні були для роботи. А дівчина до нього приходила. Вона стояла перед дротяною сіткою і дивилася. Тоді якийсь офіцер сказав, що коли вона так дуже його любить, то хай і сама йде в гетто. Вона й пішла. Там вони й повінчалися, й перебули медовий місяць, а потім німці усе гетто вивели в поле і примусили копати глибокі рови. І вони копали. А коли їх почали розстрілювати, всіх підряд, тоді хлопець кинувся просити, щоб не вбивали його дружину, бо вона вагітна і до того ж не жидівка. Але йому відповіли: «Та, що носить у своєму лоні жиденя, сама вже жидівка». Тоді він з розпачу кинувся на першого-ліпшого німця, але його збили з ніг, повалили на землю і кажуть: «Зараз перевіримо, чи твоя дружина дійсно вагітна».

Марта замовкла, і він побачив сльози в її очах.

…З його горлянки вирвався несамовитий крик, він рвонувся усім тілом, та його придушили до землі, а один схопив його за волосся і:

– На, юда, дивися на свою любу жіночку!

…двоє солдат заломили їй руки, а третій здер сукню, а вона не кричала, тільки дивилася нажаханими очима, і губи її тремтіли, наче хотіли відпустити на волю якесь слово… підійшов третій – спочатку так хтиво рукою по животу, а тоді – блиснуло лезо багнета: вглиб і вгору… і тут вона не кричала… кричав він… і крик знявся в небо, вдарився з лету в сонце, і згасло сонце, і не видно було, як той самий багнет розколов серце Мордухейового сина… коли ж небо врешті розгладилося й хвилі вляглися, визирнуло знову сонце, і всі побачили, що нема вже ні того хлопця, ні тої дівчини, а є два кущі шипшини, що тягнуться одне до одного розквітлим галуззям… якийсь йолоп пустив чергу з автомата по тих кущах – тільки пару листочків збив, інший кинувся сікти гілки, а ті ще буйніше розпускалися, і цвіт їхній ранив своєю яскравістю… офіцер дав команду, й вилили в кущі бензин, підпалили, але ті два полум’я обнялись і розпочали танок, який тривав так довго, доки війна не скінчилась, а тоді знову стали кущами шипшини і досі цвітуть…

– Вже вечір, – каже вона, подивившись у вікно.

– Так, вечір, – відповідає він і теж дивиться у вікно.

Обоє замовкають. Тим часом сутінки за вікном дбайливо злизують дерева, хати, поодиноких перехожих, синь гусне, і вже вітер починає голосніше й голосніше морскати гілками по шибах, народжується легенький дощик і лоскоче молоде листя.

– Ви, певно, змучилися з дороги. Зараз я вам постелю.

І стелить йому на канапі, а собі на лаві під вікном. Йому хочеться заперечити, мовляв, я ляжу на лаві, а ви… але якось не наважується. Все одно ж вона відмовиться, і будуть вони нудно торгуватися…

А потім вони ще довго лежатимуть, не засинаючи і без жодного звуку, він прислухатиметься до її подиху, вона прислухатиметься до його подиху, обоє наслухатимуть часте гупання своїх сердець і будуть щось пригадувати, болісно пригадувати, аж солодка печаль випірне з дна дрімоти, заколишеться на сріблястім плесі сну і заманить у далекі часи на далекий луг, що цвістиме рожевими смолками, вогниками, кучерявими баранчиками і голубими незабудками. Поруч протікатиме Рудка, і береги,