Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Я можу зробити інше припущення. Мені завжди подобалося, можливо, навіть більше, ніж іншим чоловікам, жіноче тіло.

Ні, я не просто захоплювався жіночим тілом — я збуджувався, підносив його до вершин, впадав в екстаз більше, ніж будь-хто інший. А може, я обурювався кожною огрядною жінкою через те, що вона спаплюжила моє бажання, зганьбила всі прекрасні жіночі риси, які так мені подобалися? Чи, може, вони розбивали мої найщиріші ілюзії, демонструючи їхню основу — плоть, надмір плоті?

Я зростав у чорному районі Вашингтона і був єдиним сином єдиного білого подружжя серед чорних сусідів. На вулицях чорні нападали на мене за те, що я білий, а в школі білі били мене за те, що я єврей. Але у школі, окрім мене, був ще один об’єкт глузувань — товстуни з великими дупами, ті, кого останніми брали у спортивні команди, ті, хто не міг пробігти коло на шкільному стадіоні. Мені потрібно було когось ненавидіти. Можливо, з тих пір це й почалося.

Звичайно, я не один це робив. Культурна приналежність змушує нас об’єднуватися у групи. Хіба хтось колись підтримає товстуна? Але моє презирство виходило за всі культурні норми. Ще раніше, на початку своєї кар’єри я працював у в’язниці суворого режиму, де найменшим злочином моїх пацієнтів було вбивство людини. Звичайно, мені важко було зрозуміти таких пацієнтів та хоч якось підтримати їх.

Але коли я бачив, як огрядна жінка їсть, мені бракувало всіх моїх знань та досвіду, щоб зрозуміти її. Мені хотілося вирвати їжу з її рук. «Припини набивати свій шлунок! Заради Бога, тобі вже досить!» Я хотів зашити їй рота!

Нещасна Бетті — слава Богу, слава Богу — не знала нічого про це, коли наївно долала перешкоди на шляху до крісла; вона повільно опустила своє тіло, розправила спідницю, вмостилася на сидінні так, що її ноги не сягали підлоги, і подивилася на мене вичікувальним поглядом.

Я подумав: чому її ноги не дістають до підлоги? У неї не такий вже й малий зріст. Вона високо сиділа у кріслі і здавалося, ніби вона підібгала під себе ноги. Невже її стегна та сідниці такі розпухлі, що ноги мають бути довшими, аби сягати підлоги? Я швидко викинув цю головоломку з голови. Трохи пізніше я спіймав себе на тому, що думав про маленьку товстеньку мультиплікаційну жіночку з фільму «Мері Поппінс» — ту, яка співала «Суперкаліфраджилістікекспіалідошес», — Бетті нагадувала мені її. Ще трохи зусиль було потрібно, щоб викинути і цей образ із голови. Так і повелося: я цілісіньке заняття тільки те й робив, що намагався викинути зі своєї голови одну зневажливу думку, потім іншу і так далі, силкуючись приділити Бетті більше уваги. Я уявив Мікі Мауса, асистента фокусника в мультфільмі «Фантазія», відкидаючи думки, які відволікали мене, поки цей образ не зник, і лише тоді я зміг почати працювати з Бетті.

Щоб увійти в суть справи, я поставив Бетті звичні запитання. Вона повідомила мені, що їй двадцять сім років, вона самотня і працює у відділі зв’язків з громадськістю у філії великої торгової компанії у Нью-Йорку. Три місяці тому її перевели в Каліфорнію на півтора роки, щоб вона допомогла у відкритті нового бізнесу за франшизою.

Вона була єдиною дитиною і виросла на бідному ранчо в Техасі з матір’ю, батько помер п’ятнадцять років тому. Бетті була хорошою студенткою і навчалася в державному університеті за бюджетні кошти, а потім пішла працювати в один з універмагів Техасу. Через два роки її перевели в центральний офіс до Нью-Йорка. Вона завжди була пухкенькою дівчинкою, але згодом стала аж надто товстою. Окрім кількох коротких періодів, коли вона втратила десять-п’ятнадцять кілограмів завдяки суворим дієтам, ось уже сім років вона жила з вагою у сто — сто двадцять кілограмів.

Я повернувся до справи і поставив своє стандартне запитання:

— На що скаржитеся?

— На все, — відповіла Бетті.

У її житті все було не так. Тобто вона визнала, що в неї не було ніякого життя. Вона працювала шістдесят годин на тиждень, у неї не було друзів, вона ні з ким не спілкувалася, нікуди не ходила. Її життя, таке, яке їй подобалося, було в Нью-Йорку, але попросити, щоб її перевели назад, означало б провал у кар’єрі, яка і так уже була під загрозою через погані стосунки з колегами. Перший професійний тренінг вона пройшла у своїй теперішній компанії разом з іншими вісьмома новачками. Це був тримісячний інтенсивний курс. Бетті була дуже стурбована, що її кар’єра зростає не так стрімко, як у її товаришів по курсу. Вона жила у квартирі у передмісті і не робила нічого, окрім того, що працювала, їла і викреслювала в календарі дні в очікуванні, поки закінчаться вісімнадцять місяців у Каліфорнії.

Психотерапевт Бетті у Нью-Йорку, доктор Фарбер, який лікував її вже протягом чотирьох місяців, застосовував антидепресанти. Хоча вона продовжувала їх приймати, це їй не допомагало: у неї була глибока депресія, вона плакала щовечора, хотіла померти, її сон був переривчастим, і вона завжди прокидалася не пізніше четвертої чи п’ятої години ранку. Вона нудилась і никала помешканням, а в неділю, свій вихідний, ніколи не одягалася і проводила весь день перед телевізором, поглинаючи величезні порції цукерок. Тиждень тому вона подзвонила доктору Фарберу, і він порадив їй звернутися до мене та дав мій номер телефону.

Я попросив розповісти її більше про свою боротьбу.

— Я неконтрольовано їм, — сказала Бетті, пирхаючи зі сміху, і додала: — Ви можете сказати, що я ніколи не контролювала себе, але зараз це дійсно жахливо. Я набрала майже п’ять кілограмів за останні три місяці і не можу влізти у свій одяг.

Це здивувало мене, бо її одяг здавався таким безформним, таким широким, що я не міг навіть уявити, ніби щось могло бути ще більшим.

— А інші причини, чому ви вирішили прийти до мене зараз?

— Я ходила до лікаря минулого тижня, щоб він мені щось порадив від головного болю, і він сказав, що в мене дуже високий артеріальний тиск — близько 220 на 110, і що мені слід трохи схуднути. Мені здалося, що він був дуже стурбований. Я не знала, чи сприймати серйозно його слова, адже всі каліфорнійці трусяться над своїм здоров’ям. А цей навіть надягає джинси та кросівки на роботу.

Бетті здавалася мені говіркою й веселою, і не було ніякого натяку на її переживання. Вона поводилась так, ніби ми обговорювали когось іншого чи були