Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

- А, Баране! - гукнув він.- Добрий вечір!

- Дай Боже здоровля пану! - відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.

- Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!

- Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареві дати ще одну шнапатирку.

- Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!

Баран увійшов до сусіднього тісного закамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидів тут сам один, п’ючи пиво.

- Сідай. Що будеш пити? Пиво чи горілку?

- Е, або то я пан, аби пив пиво? По чім мені пити пиво? Я простий чоловік, вип’ю горівки.

- Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житньої, з анижем.

Баран сидів, понуривши голову.

- Чого зажурився? - питав його Стальський.

- Ет, пане, кождий має свойого черв’яка, що його гризе.

- Залий бестіального! - мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.

Баран випив.

- Ось солений рожок, закуси.

Баран розламав рожок і почав звільна хрупати його.

- Ти гніваєшся на мене, Баране?

- Я на пана? А за що?

- Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?

- Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.

- Так? А то що таке? Досі не їздив, а тепер нараз...

- І мене се здивувало. Знають пан... Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?

- А то як ти думаєш?

- Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. От же як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатові, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.

- Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер...

- Що, ви також переконалися? - спішно, пошепки спитав Баран.

- Переконався - не переконався, але хотів би переконатися і потребую твоєї помочі.

- Ну, що, що?

- Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.

- Як то збаламутив?

- Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився - і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: «Слухай, Геню» та «Слухай, Геню». Що вже я уговорював, щоб ішла спати - де там! Ходить, як одуріла.

- Господи! - з переляком крикнув Баран.- Адже ж, очевидно, нечиста сила.

- Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.

- Очарував! Очарував! - шептав Баран, киваючи головою.

- Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?

- Авжеж, знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.

- В саду? Прилюдно?

- Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крізь шпару в паркані. Поговорили і розійшлися.

- А вона до нього до покою не ходила?

- Ні.

- Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток,- і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського,- допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться - чи вдень, чи вночі, у себе чи де - дай мені знати. Я тобі віддячуся.

- Та добре,- мовив Баран, ховаючи гроші.

- Але нікому не кажи, що я просив тебе!

- Розумію, розумію.

- А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом.

- О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка - чортівське насіння, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровля, пане!

Ходить осінь по долині і снує свої сіті. Обснувала димами гори, заповнила мрякою яри, потяглася сірою курявою за течією рік і потоків, вішається по гілляках дерев, суне туманами по шляхах, облягає цілими таборами села, досягає бовдурами до неба. Під її дотиком тихнуть голоси, співи та викрики, жовкне листя, стулюються чашки немногих запізнених квіток і серце корчиться з болю і жалю за минулим. Вона закриває перспективи, відбирає ясність, оживлює сумніви та знеохоту.

Євгенію здається, що її головне джерело в його серці. Так добре відповідає весь сей сірий, мокрий, тісний та холодний кругозір настроєві його душі.

Звільна котиться бричка по ослизлій дорозі. Мірно кивається рудий Берко на козлі. Він не дуже-то поганяє своїх коненят, бо вже недалеко до Бабинець, а в Бабинцях нічліг. Звільна похитується в бричці Євгеній, накинувши на себе дорожню бунду з капузою. Перед ним і довкола нього все застелено мрякою, тільки де-де просунуться поуз нього придорожні верби, що в мряці і в вечірній сутіні виглядають, як великі стоги сіна; листя ще не пообпадало з них, але висить недвижно і мов обліплене густою мрякою. А далі поза вербами нічого не видно. Поле пусте, далекі ліси щезли. Думка не хоче летіти в далечінь і вертається, наче втомлена пташка до гнізда.

А в тім гнізді пусто, холодно! Вилетіла з нього золота пташка, вилетіла і не верне ніколи.

Тільки тепер, серед безлюдного поля, серед сього сумовитого краєвиду, Євгеній