Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:

- Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - він її любить... А мені що робити?

Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає.

Макс:

- І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.

Христя спитала:

- Ви з Вівдею живете?

Наївно:

- Так, живу!

Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.

Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:

- Чого ти в кімнату не йдеш?

Тихо.

- Дюнічко!

Вона засміялась.

Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.

Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

...Далі було щодня - Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.

А по всій гостиниці співали-басували.

Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором і оповідала:

- Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.

Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:

- Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю...

Гапка:

- Що з тобою, дитятко?

Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечірнім потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).

Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.

Повертав розмову на Вольського.

Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима - його контузило в імперіалістичну війну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловік, і головне - витриманий.

Макс образився й пішов до парку.

На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.

Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину - з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців.

Так зробив незадоволений Макс.

...Пізно він підходив до своєї кімнати.

Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.

- Чого ви так пізно?

Христя:

- Я... так...

Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася.

Макс просто:

- Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

- Так, турбує.

Потім скаржилась:

...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.

Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.

У неділю вони пішли теж за місто.

Вольський казав:

- Чудово сьогодні...

Вона:

- А завтра?

- Що завтра?

- Завтра теж буде чудово?

- І завтра.

- І післязавтра?

Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.

Розсміялась:

- Ця цинічність мені не подобається.

Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.

- Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.

- Агітація! - і скривила обличчя.

Виходили до залізниці. Збігли на насип.

Вона:

- От, дивіться: все далі й далі, а куди - невідомо.

Він:

- Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція - одна, друга, третя.

Вона:

- Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.

Він:

- На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають - це теж відомо.

Йшли на схід - по рейках. Простори кутались у надвечір'я.

Вівдя казала:

- Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.

- Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.

Вівдя замахала руками.

- Годі вам! Годі вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

...Зайшли далеко й мусіли повернути.

Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті - до міста.

Вівдя махнула рукою:

- Прощай, поле!

Десь несподівано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

- Це баба Горпина!

- Яка баба? - спитав Вольський.

- Та то так! - засміялась вона.- Була така... баба... чудесна...

Вирвала руку й крикнула:

- Біжім!

Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла.

В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:

- Завжди читати не можна, на легені погано.

А з Христининими легенями і дійсно