Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Таке пояснення, чому підвищилась температура, було цілком слушним. На цей час корабель уже плив близько двох тижнів. Якщо навіть припустити, що він проходить тільки двісті миль на добу (а є кораблі, що плавають швидше), то ми вже далеко від берегів Англії і, звичайно, в іншому кліматичному поясі.

Отак міркуючи, я провів другу половину дня і весь вечір, аж поки, визначивши навпомацки, що мій годинник показує десяту годину, вирішив, як уже казав, з'їсти другу половинку галети і лягати спати.

Спочатку я націдив кварту води, щоб не їсти галету всухом'ятку, і простягнув руку по галету. Я точно знав, де вона має лежати, бо в мене було щось на зразок полички, яку я собі зробив, примостивши біля шпангоута сувій сукна. Там я тримав ніж, кухоль і дерев'яний календар. Туди я поклав і половинку галети і знаходив це місце наосліп.

Я так добре вивчив кожен куточок, кожну щілинку своєї схованки, що міг безпомилково намацати будь-яке місце-розміром у п'ятишилінгову монету.

Я простягнув руку, щоб дістати цей дорогоцінний шматочок. Але уявіть собі мій подив, коли там, де мала бути галета, її не було!

Спершу я подумав, що помилився, що, можливо, я не клав її на полицю.

Саморобний кухоль з водою тут, на своєму місці, ніж теж, і планочка з зарубками, що правила за календар, і кусочки шнурка, якими я вимірював бочку. Не було тільки половинки галети!

Чи не поклав я її кудись в інше місце? Здається, більше нікуди класти. Щоб остаточно переконатись, я обмацав усю підлогу своєї камери, усі складки матерії, вивернув навіть кишені штанів і піджака. Заглянув і в черевики, які стояли без вжитку в кутку. Не лишилось жодної дірочки, куди б я не зазирнув, жодної дрібнички, якої б я не перетрусив, але галети так і не знайшов!

Я шукав її так завзято не тому, що це була велика цінність, а тому, що зникнення цієї половинки було досить-таки загадковим і незрозумілим, бо ж вона як у воду впала. А може, я її з'їв? Припустімо, що так воно і є. Задумавшись, я, мабуть, проковтнув галету, не помічаючи навіть, що роблю. Однак у мене не було ніяких підстав так гадати, бо я не пам'ятаю, щоб я щось їв, крім першої половинки. А якщо таке й трапилось, то під цього мені не було ніякої користі: я не відчув, що наситився, та й шлунок мій, здається, нічого не виграв, бо мені так хотілось їсти, ніби я цілий день і крихти не бачив.

Я добре пам'ятаю, що поклав шматок галети поруч з ножем і кухлем. Як же вона могла зникнути, якщо я навіть не торкався до неї? А зачепити і випадково скинути її з полиці я не міг, бо добре пам'ятаю, що не присувався туди. А якби й скинув, то вона була б десь поблизу. Не могла вона і під бочку закотитись, бо всі щілини я позатикав клаптями сукна для того, щоб вирівняти свою постіль.

Галета так і не знайшлась. Зникла, та й годі, — чи в моїй горлянці, чи якимсь іншим способом, я так і не вирішив. Якщо ж я з'їв її, то шкода, що зробив це несвідомо, не діставши від їжі ніякого задоволення.

Довго я вагався, чи взяти мені другу галету з ящика, чи лягти спати без вечері. Страх перед майбутнім примусив мене утриматись. Я лише випив холодної води, поставив кухоль на полицю і вмостився на ніч.

Я довго лежав, не засинаючи, і думав про таємниче зникнення половинки галети. Кажу «таємниче», бо був майже впевнений, що не з'їв її, а що вона десь зникла іншим шляхом. Але яким саме, не міг навіть уявити. Адже я був єдиною живою істотою в трюмі. Ага! Я раптом згадав про свій сон. А краб? Може, це все-таки він? Те, що я потонув, було сном, але інше могло бути дійсністю. Невже краб справді повзав по мені? Невже це він з'їв галету? Я знав, що краби не їдять галет. Але зачинений в трюмі, голодний краб з'їсть і галету. Кінець кінцем, може, це справді був краб?

Почасти під впливом таких думок, почасти від голодного бурчання в животі, я довгий час не міг заснути. Нарешті я заснув, вірніше, поринув у напівсон, напівдрімоту, але щохвилини прокидався.

Одного разу, прокинувшись, я ніби чув звуки, не схожі на ті, до яких вже звик мій слух. Корабель ішов плавно, і я виразно вловив серед м'якого плескоту хвиль ці незнайомі для мене звуки. Хвилі шуміли на цей час так ніжно й тихо, що чути було навіть цокання мого годинника.

Новий звук, що привернув мою увагу, нагадував легеньке шарудіння. Він долинав з кутка, де лежало непотрібне мені взуття. Щось шкреблося в моїх черевиках!

«Що ж це, як не краб!» — заспокоїв я себе. Сон остаточно зник, і я, причаївшись, почав прислухатися, збираючись, якщо вдасться, спіймати нахабного злодюгу. Я був певен: хто б там не був, але це та сама тварина, яка поцупила мою вечерю.

Шарудіння й дряпання поновились. Так, безсумнівно хтось шкребеться в черевику!

Обережно й тихо, наскільки зміг, я звівся на ноги, щоб одним рухом захопити злодія на гарячому, і почав прислухатись. Однак, скільки я не напружував слух, все-таки не почув нічого підозрілого. Не втерпівши, я обмацав черевики і все навколо. Я нічого не виявив. Все було так само, як і раніше. Ніяких змін. Я навіть обмацав підлогу своєї комірчини, однак безуспішно.

Остаточно збитий з пантелику, я довго лежав прислухаючись, але таємничий звук не поновився. Сон непомітно почав оволодівати мною, і я поринув у солодку дрімоту.

Раптом слух мій знову вловив на цей раз уже