Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

куля тя забила. Тебе мамка породила у лиху годину, Щоб ти не міг боронити свою Україну. Ой ти згинув Іваночку, а мадяр сміється, Пімстимось ми за тебе, аж серденько б'ється. Лети до Бога спокійненько, хоробрий Іване, Моли Бога, Іваночку, щоб дав ту годину: Щоб побили ми мадярів, здобули Вкраїну”.[89]

Тут подаю декілька оповідань і легенд про партизанську боротьбу Січовиків з мадярами.

За зраду Січовиків одним чоловіком в Данилові серед громадян почало нуртувати. Було це так: “Мадяри зайняли Данилово 23 березня. Вони були дуже сердиті, тому що мадярських прапорів було тільки два і то подерті й заляпані. Розлючений комендант спитався гостро, чому так мало прапорів. Люди мовчали, бо ніхто з них не вивісив мадярських прапорів. Лише декілька жидівських хат повивішували прапори, але перед хвилиною українські партизани постягали прапори і змішали їх з болотом. На запит команданта, ніхто не відповідав. Але знайшлася одна особа, що зрадила Січовиків, показавши рукою, куди партизани зникли. Кілька гусарів пустилося їх доганяти. За селом почався бій. П'ятьох гусарів забито, одного тяжко, а двох легко ранено. Мадяри забили двох Січовиків. Бог покарав зрадника так, що зіслав на нього пропасницю, яка безперестанно трясе ним”.[90]

Подібно сталося з одним чоловіком в Сваляві. На нього Бог зіслав за зраду чорта, який ним усе кидає, бо він тяжко провинився перед Богом, зрадивши свого брата-січовика. Було воно так: “Коли мадяри проломили фронт біля Чинадієва, то один Січовик скрився в Сваляві, де прийняли його в одній хаті на ніч. Але про це довідався якийсь бездушний чоловік, привів туди мадярських вояків. Ці взяли Січовика на розстріл. Умираючи Січовик кликнув: “Смерть мадярам та зрадникам, а слава Україні!” Слова Січовика долетіли до вух зрадника. Він як вчув їх, нараз впав і зачав ним чорт бити. Від того часу, кожного дня в ту годину, коли мадяри розстріляли Січовика, зрадником чорт так б'є, що аж шум (піна) йде йому з рота”.[91]

Інше оповідання про десятьох замордованих Січовиків у Соймах. “Люди знайшли в лісі в ганебний спосіб замордованих десятьох Січовиків. Викопали їм спільну могилу та з синьо-жовтими прапорами славно їх поховали. Один прапор наставили на їхню високу могилу. Про цей похорон довідалися мадяри і вишукували тих, хто відважився похоронити Січовиків. Винних шукали по всьому селі, але без успіху. Проте знайшлася жидівська потвора і видала, до речі, зовсім невинного селянина. Мадяри відвели його на ту могилу і розстріляли. Вмираючи, селянин так голосно крикнув: “Слава Україні!”, що жид-зрадник оглух, а мадяри попадали на землю”.[92]

Подібну подію описує Василь Гренджа-Донський у своїй поемі “Рідні могили”:

“Одного березневого сумного дня мадярська п'яна салдатня на полі битви трупи позбирала, своїх з почестями поховала. А наших, голих, босих, покатованих на ті вози селянські поскладала, і так везла в столицю вулицями, щоб насміхалися над ними нові пани, зарозумілі, гордовиті. Було огидно бачити ту нечесть, коли ще й трупи так спрофанували. Знущались варвари прокляті ще і з поляглих у боях та мертвих, яких самі замордували, хоч ті із ними не воювали. На кладовище потім привезли скидали в яму в чім були та за собою землю зарівняли, щоб і знаку не залишилося, щоб українці навіть те не знали, що де поховані вони, Могила ця - Могила Невідомих, холодна, мовчазна німа, ніхто не знає хто вони, яке їх прізвище і звідкіля, А скільки їх лежить - ніхто не рахував, ніхто їх не ідентифікував, з розбитими обличчями та голих, і жадних документів в них нема, а форму й одяг з них увесь стягнула мадярська та солдатська жебрачня, а в графів обшарпана й сама... Могила ця без дошки, без хреста, без напису... Зарівняна, пуста. Та ось на другий день, на диво мадярні вночі вінці з'явилися на ній з червоних рож, гвоздиків і чатиння... Тієї днини ті вінці з могили гонведи всі позбирали і спалили. За тиждень на могилі появились знову червоні квіти, ще і посадив хтось маленький прут -