Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я вже бачив, як ти їв оріті, — нагадав Кармоді.
— Так, пам’ятаю. Але оріті — делікатес. Таким ласуєш раз або двічі в житті. А в «Сонячному маяку» виграшам і близьким до них видам подають наш основний харчовий продукт.
— Що саме?
— Краще б тобі не знати, — попередив його Виграш.
— А мені кортить.
— Знаю, що тобі кортить, та коли дізнаєшся, то подумаєш, що ліпше й не знати ніколи.
— Облиш, — нетерпляче урвав Кармоді. — Так чим ти харчуєшся?
— Гаразд, містере Цікавий, — здався Виграш, — але пам’ятай: ти сам напросився. Здебільше я споживаю сам себе.
— Що-що?
— Себе. Я ж попереджував, що тобі не сподобається.
— Ти харчуєшся сам собою? Хочеш сказати, що ти їси власне тіло?
— Достеменно так.
— Щоб тебе чорт ухопив! Дарма що гидко, але ж це й неможливо! Як можна їсти самого себе?
— І можу, і їм. І пишаюся цим. З морального боку це яскравий приклад свободи особистості.
— Але ж це фізично неможливо, -, гарячкував Кармоді. — Це суперечить законам збереження енергії, матерії і такого іншого. Як день божий, ясно, що це суперечить хоч якомусь законові природи.
— Справедливо, але в дуже вузькому розумінні, — доводив Виграш. — Коли роздивишся пильніше, то, сподіваюся, побачиш, що неможливість їсти себе здебільшого просто уявна.
— Тобто, в біса, як це?
— Не знаю, — признався Виграш. — Відповідь є у всіх наших підручниках, та нікому не спадало на думку нею цікавитися.
— Я хочу дійти до суті явища, — не вгавав Кармоді. — Ти маєш на увазі, що ти справді в прямому значенні цього слова їси шматки свого м’яса?
— Власне, це я й маю на увазі. Хоча не треба обмежуватись самим м’ясом. Неабияка ласощі для самоїдів — власна печінка, надто посічена з крутим яйцем і приправлена курячим жиром. А реберцями я нашвидку полудную. От стегна слід злегка примаринувати за кілька тижнів наперед.
— Годі! — скривився Кармоді.
— Даруй.
— Ти лиш поясни таке: як може твоє тіло забезпечити достатньо їжі для твого тіла (ну й кумедія!) протягом усього життя?
— Ну, — задумався Виграш, — з одного боку, я не такий уже й ненажера.
— Може, я сказав трохи неясно, — поправився Кармоді. — Я маю на увазі, як ти будуєш своє тіло, якщо його відразу й споживаєш, щоб чимось живити своє тіло?
— Боюся, що я й сам до ладу не розумію, — признався Виграш.
— Попробую ще раз. Я хочу вияснити таке: якщо ти споживаєш власну плоть…
— Так я й роблю, — уточнив Виграш.
— Якщо ти споживаєш власну плоть і використовуєш продукти цього споживання для живлення тієї самої плоті… Почекай хвилинку. Якщо б ти важив п’ятдесят фунтів…
— Маленьке уточнення: на рідній планеті я важу якраз п’ятдесят фунтів.
— Чудово! Так от: якщо ти важиш п’ятдесят фунтів, а, скажімо, протягом року з’їдаєш сорок фунтів себе з метою підтримки самого себе, то що з тебе залишається?
— Десять фунтів? — запитав Виграш.
— Чорти б тебе! Не бачиш, до чого я веду? Ти ж не можеш годувати себе самим собою протягом якогось тривалого часу.
— Чому не можу?
— Закон Регресивного Обігу, — нарешті сформулював Кармоді, полегшено зітхнувши. — Зрештою в тебе вже не залишиться поживи для себе, і ти помреш.
— Це я знаю, — запевнив Виграш, — та смерть — подія неминуча, така ж незаперечна й невблаганна для Самоїдів, як і для Іншоїдів. Всі і вся помирають, Кармоді, байдуже, ким і чим хто харчується.
— Ти кепкуєш з мене! — завив Кармоді. — Якби ти справді себе поїдав, то за тиждень у могилу б лягав.
— Деякі комахи живуть однісінький день, — сказав Виграш. — Отже, нам, виграшам, як бачиш, поталанило, ми довгожителі. Затям собі, що більше ми споживаємо, то менше нас треба годувати і на довше вистачає запасів їжі. А час у самоїдстві відіграє значну роль. Більшість виграшів ще в дитинстві з’їдає своє майбутнє, залишаючи свій організм неторканим до повного визрівання.
— Як це вони з’їдають своє майбутнє?
— Не можу пояснити. Просто з’їдаємо, й усе. Я, наприклад, зжер те своє тіло, яке б могло бути в мене між вісімдесятим і дев’яносто другим роками мого життя, — це, до речі, вже старечі літа і радості від них уже ніякої. Тепер, перевівши самоспоживання на карткову систему, сподіваюся дотягти до сімдесяти років.
— В мене вже в голові замакітрилось, — сказав Кармоді, — аж нудити починає.
— Справді? — обурився Виграш. — Ну й нерви! Нудити! Кровожерний різнику, скільки відрубів тварин поглинув ти за своє життя? Скільки зжер безборонних яблук? Скільки салату бездушно зірвав на грядці? Мені, будь певен, трапилося з’їсти лише якогось оріті, але Судного Дня ти ще станеш перед чередами тих, кого ти зжер! Вони, Кармоді, стоятимуть перед тобою: сотні карооких корів, тисячі безборонних курей, нескінченні череди лагідних ягнят, не кажучи вже про ліси окрадених фруктових дерев та акри сплюндрованих городів. Я заплачу за спожитого оріті, але як тобі заглушити передсмертні зойки тварин і плодів, якими ти харчувався? Як, Кармоді, як?
— Заткай пельку! — попросив Кармоді.
— Ох, нехай уже, — похнюплено погодився Виграш.
— Їм, бо мушу, Я частина природи. Оце й усе пояснення.
— Ну, що хочеш, те й кажи.
— А я, нехай йому біс, уже сказав! А тепер ти замовкнеш нарешті й даси мені зосередитись?
— Слова більше не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Координати чудес, Роберт Шеклі», після закриття браузера.