read-books.club » Фантастика » Варан 📚 - Українською

Читати книгу - "Варан"

261
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Варан" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 89
Перейти на сторінку:
на бік, упав зі столу, приземлився навпочіпки. Ударився коліном. Засичав од болю.

– …який, очевидячки, був не від того, щоб погратись з імператорськими грошима… Можливо, з чисто наукових міркувань. Може, йому лестило, наскільки високого ступеня майстерності він досягнув… А може, його заслали сюди саме за це. За підробляння грошей. Навряд чи ми дізнаємося… У тебе не так багато часу, цю карту треба дуже точно перемальовувати, а враховуючи неминучу зміну масштабу… роботи не на один день, ти мені повір.

– Удай мертвого, – сказав Варан.

– Що?

– Ти ж маг! Влаштуй як-небудь власну смерть. Нехай вони повірять, що ти… тоді вони не скривдять твоєї матері, правда ж?

Спалах, він же Лереаларуун, він же Подорожник, мовчав.

– Ми б утекли разом, – сказав Варан, сам дивуючись власній сміливості. – На човні. Вільно… куди схотіли б. Утекли… і знайшли б того бродягу, про якого ти розповідав. І спитали його…

– Про що?

– Хтозна, – тихо сказав Варан. – Мені багато про що хотілося б… наприклад, як він вибирає оселі, де згодом будуть, ну… мир і щастя? І як вирішує, де скласти пічку, щоб потім народився маг?

Хвилини дві вони сиділи один проти одного, дивились і мовчали.

– Дякую за… довіру, – маг сопучи підвівся з підлоги. – Твоя ідея щодо фальшивої смерті… вона гарна. Але вона не діє. Мені доведеться пред’явити бездоганний власний труп – тоді тільки вони повірять. Крім того… справа може так повернутися, що я, саме я стану Імператором. Власне, я тут уже півроку сиджу й угадую, хто я – Імператор чи мрець…

Він слабко всміхнувся.

– З тебе вийшов би непоганий гвинтовий, – сказав Варан.

Лереаларуун підняв брови:

– Це похвала? Спасибі… Тепер берися за карту. Імператор при смерті. Ми не знаємо, коли по мене прилетять. Якщо завтра – ти не встигнеш.

* * *

Від напруженої роботи Варанові боліли очі.

Бували дні, коли Спалах-Подорожник-Лереаларуун не прилітав по нього. Тоді Варан ішов на пристань, допомагав робітникам за кварту води або миску репсу. Слухав розмови. Усе повторювалось: про загибель сердешного Ройка, про донний урожай, про хвороби кричайок, про чутки з Маленької. Про Імператора й близьку його смерть взагалі не розмовляли – і подивилися б на Варана, як на враженого Шуу безумця, здумай він завести мову на таку тему.

Ніла дожидала весілля. А Варан хотів – і не зважувався сказати їй про майбутню подорож. Куди там – про майбутню втечу.

– То й не кажи, – сказав Подорожник. – Скажеш у човні, коли відчалите… Це право чоловіка – вирішувати, чи не так?

Варан згодився.

Він не просив Подорожника допомогти з картою, хоч у того напевно була можливість перенести її на перламутр одним кивком пальця. Він розумів, що його робота – ретельна, виснажлива – це єдиний різновид магії, приступної тим, хто народився в оселі зі звичайним вогнищем, що змурував звичайний пічник. Неначебто зусилля над малюнком були офірою, що приносять морю задля щасливого плавання. Неначебто, проходячи шлях на перламутрі, він заклинав його щасливий кінець.

Минув тиждень відтоді, як на Кругле Ікло навідалась літаюча повозка. Що ближчим був кінець роботи, то повільніше вона посувалась – Варан, потай від себе, тягнув із останніми штрихами. Неначе боявся, що з закінченням карти світ – справжній, а не намальований – зміниться.

– …Якби в мене був час, – сказав Подорожник, – я би відбив її в тебе.

Він не міг спинитись ні на хвилину – ходив по кімнаті, або перегортав папери, або змушував предмети підніматися до дерев’яної стелі й там зависати, похитуючись, немов на плаву.

– А я би не віддав, – сказав Варан, не спускаючи очей від мушлі. Це була неправда: Варан зовсім не був певен того, що, здумай Імператорський маг наважитися на Нілу, та змогла б хоч скільки-небудь довго опинатися.

– Ти не пахнеш коханням, – подумавши, сказав Подорожник.

Варан поклав ножика. Потер долоні, повагався – і тоді тільки подивився магу в очі.

– Я однаково з нею одружусь, – сказав тихо.

Маг кивнув. Кам’яний глек для води, що висів у повітрі останні декілька хвилин, упав і залишив заглибину на дерев’яній підлозі. Подорожник знову взявся походжати назад-уперед, і під скрип мозаїчних мостин Варан повернувся перемальовувати.

За його спиною зашипіло повітря, застрибали відблиски по стінах, ширмах, фіранках. Він озирнувся: маг стояв, відкинувши голову, між його долонями металася синьо-фіолетова вогняна змія.

Ніла не встояла б, журно подумав Варан.

І йому враз захотілося сказати: бери.

Людині, якій, можливо, лишилося жити декілька днів, дарована буде остання можливість бути щасливою. Ніла запам’ятає на все життя… Чарівна пригода…

Варан низько схилився над своєю мушлею. Обличчя його щипало й горіло з сорому, адже він не панує над своїми думками, через що думки його – нижче навіть за низьке, мокре й смердюче піддоння.

– Що з тобою? – спитав маг. Спитав, звісно ж, тільки для того, щоб упевнити Варана: я не здогадався. Я не знаю, про що ти подумав. Не маю уявлення.

– Покажи ще що-небудь, – попросив Варан. – Блискавку… Сяйну кулю…

– Усі прагнуть фокусів, – печально сказав Подорожник. – Завжди і всі, навіть імператори… Неначе маг – це жонглер на ярмарку.

– А хто такий жонглер?

Подорожник поморщився. Склав долоні, як два човники днищами назовні:

– Не фокуси. Не літаючі предмети. Не відчуття вищості. Навіть не відчуття свободи. Тому що я, наприклад, невільний, мов щур у найтіснішій клітці. Чи ти спитаєш, хто такий щур?

Варан мовчав.

Подорожник глибоко зітхнув і розтулив долоні. Навстріч Варану випорснув яскраво-червоний сяйний метелик. Вогонь стелився шлейфом, розмазував обриси крил; метелик опустився на карту, але папір не спалахнув, як можна було гадати. Комаха завмерла. Полум’я піднімалось над нею, неначе вітрило. Метелик горів не згораючи.

– Я знаю, хто такі маги, – сказав Варан, обережно відсуваючись. – Я чув багато історій… а коли ти хочеш пояснити мені, як це – бути магом… то я ж однаково не зрозумію.

– Зрозумієш, – сказав Лереаларуун. – Одна річ народжувати на світ монстриків, на кшталт цього, – він кивнув на метелика. – Інша річ – випустити під небо хоч одного справжнього птаха… Так, щоб він прожив пташиний вік, залишив потомство й склав кістки де-небудь під мохом.

– Не розумію, – пробурмотів Варан.

– Тоді просто слухай, згадаєш потім… Багато ще лишилось?

Варан не одразу зрозумів, що йдеться про копіювання карти.

– Ні, – він пошкріб нігтем невдалий штрих. – Усе… Усе, що я міг зробити. Допливу…

– Допливеш, – потвердив Подорожник. – Маги приносять у світ щось, чого раніше не було.

– Будь-яка жінка з цим упорається, – подумавши, сказав Варан.

Подорожник усміхнувся. Похитав головою. Знову склав

1 ... 40 41 42 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Варан"