Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Цього Філіп подарувати їй не міг. Він розцінював це, як зраду з її боку. Хоч які були причини її нелогічного вчинку, одне безперечно: вона віддала перевагу ґрафові Біскайському…

„Ну, чому?“ — вже вкотре подумки запитав Філіп. — „Чому ти так учинила?…“

— Гаразд, — нарешті озвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. — Ми віддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Філіпе.

Чи влаштував батько так з певним наміром, чи, може, це вийшло ненавмисно, а проте, сівши в запропоноване крісло, Філіп майже фізично відчув на собі погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка і, здавалося, зазирав йому в глиб душі, вгадуючи найпотаємніші його думки…

Герцоґ улаштувався в кріслі навпроти Філіпа, поклав лікті на поруччя і сплів перед собою пальці рук.

— Сподіваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А після ствердного кивка Філіпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному слові чи то в напучуванні. За два тижні тобі минає двадцять один рік, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, і в твоєму віці, при твоєму високому положенні, зовсім не годиться бути неодруженим.

Зі свого власного гіркого досвіду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдівець“, тим-то й сказав „неодруженим“. Філіп це зрозумів і поглядом подякував йому за делікатність.

— Я цілком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навіть здивований, що ви так довго зволікали з цією розмовою.

— Коли я дізнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня після повернення ти надіслав до Кастилії гінця з офіційним листом, то вирішив трохи зачекати. Про зміст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.

— Ага, он воно як… — промурмотів Філіп, червоніючи. — Зрозуміло…

Він замовк і збентежено опустив очі. Він не знав, що й відповісти. Брехати не хотів, а сказати правду… Йому було соромно, він був страшенно злий на себе — і не лише на себе. Прагнучи помститися королю, він усіляко відтягував своє одруження з Норою, а коли врешті наважився, то спіймав облизня — і не від кого іншого, як від свого друга Альфонсо…

— Ти вже даруй, сину, — перервав його похмурі роздуми герцоґ. — Я розумію, що не можу розраховувати на твою цілковиту відвертість. Це з моєї вини в наших стосунках немає взаємодовіри й порозуміння, притаманних більшості благополучних сімей. Я обіцяю докласти всіх зусиль, щоб наблизити день, коли ти, забувши про всі образи, а не лише простивши їх, побачиш у мені свого батька, щирого друга й соратника, а не просто людину, що породила тебе, від кого ти успадкував своє ім’я та становище. Цей день, якщо він коли-небудь настане, буде найщасливішим днем мого життя. Я терпляче чекатиму його, а поки… Поки розкажи мені те, що вважаєш за потрібне.

Філіп тихо зітхнув і, потупившись, промовив:

— Власне, тут і розказувати немає чого. Якщо відкинути сентименти і говорити лише по суті, то впродовж останніх кількох місяців я втратив двох наречених — спершу Бланку, а потім Нору.

— Ага… І за кого ж виходить моя менша кастильська небога?

— За колишнього жениха старшої.

— За імператора? Отже, він добився розлучення?

— Так, це найсвіжіші новини. Незабаром найсвятіший отець має розірвати шлюб Авґуста Юлія з Ізабелою Французькою. Або вже розірвав.

— Ясно… — Зо хвилю герцоґ помовчав, відтак знову заговорив: — А шкода. Дуже шкода. Я покладав великі надії на шлюбний союз із Кастилією. Ще в отроцтві ти виказав надмірні владні амбіції, а з роками, як я підозрюю, вони лише посилилися. У цьому відношенні ти не схожий на мене. Ґасконню, Каталонією та Балеарами явно не вдовольнишся, і я не помилюся, припустивши, що ти зазіхаєш на корону свого дядька Робера Третього. Я від цього не в захваті, проте не стану відраджувати тебе. Для себе ти вже все вирішив, ти впертий, честолюбний, амбіційний, і ніщо не в змозі змінити твого рішення. Зрештою, можливо, ти маєш рацію: Тулузці надто слабкі, щоб їхній рід і далі правил Ґаллією.

— Я переконаний у своїй правоті, батьку. Для такої великої країни потрібна сильна королівська влада, бо інакше Ґаллія рано чи пізно розпадеться на кілька великих і десяток дрібних держав. Уже зараз її лише умовно сприймають як єдине ціле, а далі буде ще гірше, особливо, якщо королева Марія все-таки народить дитину. Поки я залишаюся спадкоємцем престолу, поки живий Арман Ґотійський, поки Людовік Прованський перебуває під королівською опікою, становище Робера Третього більш-менш міцне. Але це — хистка рівновага, вона може порушитися будь-якої миті. Менш ніж за рік ґраф Прованський стане повнолітнім, маркіз Арман уже старий і навряд чи довго протягне, а його онук, що корчить із себе мандрівного лицаря… — Філіп похитав головою на знак засудження способу життя, що його веде спадкоємець могутнього дона Армана, маркіза Ґотії, ґрафа Періґору та Руерґу. — Я познайомився з віконтом Ґотійським в Андалусії, де він приєднався до нашої армії на чолі свого загону найманців.

— І яке враження він на тебе справив?

— Вельми суперечливе. Він загадкова людина, суща сіра конячка, і його поведінка вкрай непередбачувана. Чи буде він, як його дід, твердим прихильником збереження на престолі тулузької династії, чи, може, підтримає мене, а чи перекинеться в стан провансців — це питання з питань. Щодо савойців, то з ними все зрозуміло. Вони або візьмуть бік найсильнішого, або — коли побачать, що назріває ґрандіозна міжусобиця, — швиденько вийдуть зі складу Ґаллії і попросяться під руку ґерманського імператора.

Герцоґ кивнув, погоджуючись із міркуваннями сина.

— За таких обставин у нас є два варіанти можливих дій. Перший, який обрав би я: незалежно від того, матиме король дітей чи ні, надати безумовну підтримку нині правлячому роду…

— Цей шлях для мене неприйнятний, — рішуче промовив Філіп.

— Я так і думав. — Герцоґ важко