Читати книгу - "Вежі мовчання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Можна вас на хвилинку, — відкликав він офіцера убік. — Я знаю, що там бомба, — змовницьки зашепотів Рад. — І навіть знаю, що не одна! — Отут офіцер дійсно дуже здивувався. — Насправді я від полковника Качанова. Знаєте такого? — Офіцер підозріло подивився вдалечінь і кивнув головою. — Хочете, зараз йому зателефонуємо? Мені терміново потрібно потрапити до заводоуправління!
Офіцер запитав, чи є у нього документи. Ні, сказав Рад, забороняється носити із собою з метою конспірації, і з неймовірно розлюченим виразом обличчя почав діставати мобільний телефон, нібито збираючись телефонувати есбеушному начальству. Менти трохи порадилися й махнули дулами автоматів: «Проходьте, тільки швидко!» — і за хвилину рішучим кроком він уже поспішав проспектом до Вежі, дивуючись довірливості правоохоронних органів і прислухаючись до свого внутрішнього стану: він відчував, як усередині розгоряється холодний вогонь. Той самий вогонь, такий схожий на дамаську сталь, що робив його невразливим і невтомним. Той самий вогонь, у який занурило його горе в Києві три роки тому і який він часто бачив потім уві сні. Він не розумів, чому так, що відбувається, він відчував тільки одне: якщо треба, зараз він достане до неба. Якщо треба. Все в його силах, і немає перешкоди, яку б він зараз не подолав.
Вулиця дійсно виявилася порожньою, хіба що біля тротуарів сиротливо тулилися автомобілі. Він підійшов до перехрестя перед заводоуправлінням. На подив, саме тут чомусь юрбилося чимало людей. Роззяви стовбичили, незважаючи на те, що міліція й солдати намагалися їх відтіснити подалі від Вежі, вони тільки відходили метрів на десять-двадцять убік і, витягаючи шиї, продовжували допитливо спостерігати. На балконах багатоповерхових будинків теж стояли люди, навіть цілими родинами, і, не зважаючи на заклики негайної евакуації, розглядали Вежу. Як же вона все-таки схожа на церкву, подумав Рад. Міліціонери тихо матюкалися, намагаючись розігнати юрбу, але складалося враження, що ці люди записалися до клубу самогубців і тому нізащо не хотіли залишати місце дії.
На площі перед Вежею стояло багато пожежних машин, міліція, «швидка допомога». Всі наче були чимось дуже зайняті, але не зрозуміло, чим саме, хоча напруга відбивалася, наче у величезному люстрі можливої майбутньої трагедії, на кожному обличчі, у кожному русі.
Серед юрби Рад помітив бригадира ливарників, який виступав на страйку. Той не метушився, не бігав від міліції, стояв, неквапливо покурюючи, осторонь.
— А що тут відбувається? — запитав Рад. — Що за біганина, чому нікого не пускають?
Ливарник кинув сигарету на асфальт і зі знанням справи роздавив бичок ногою.
— Бомбу під Червоного Дона підклали, от і бігають.
— Нічого собі! Що за бомба? Хто підклав?
— Так хто ж його знає? Зараз сапери приїдуть — розберуться. А поки всіх із заводу вигнали.
— А звідтіля? — Рад кивнув головою на Вежу.
— Звідтіля в першу чергу.
І тут Рада до кінчиків пальців пронизав вогонь — він згадав про принцесу. Вона ж напевно лишилась у Вежі!
— А звідтіля точно всіх евакуювали? А маленьку дівчинку, маленьку дівчинку ви бачили?!
— Ні, я тут із самого ранку, з початку зміни. — Бригадир здивовано знизав плечима. — Звідки там дівчинці взятися, це ж не дитячий садок!
Дійсно, який уже тут дитячий садок! До прохідної Вежі — метрів сто, Рад швидко оцінив відстань і диспозицію міліціонерів. Потрібно діяти самотужки; пояснювати вийде дуже довго, а чекати не можна ні секунди, хто знає, коли вона вибухне?!
І тоді він побіг.
Так швидко, напевно, він ніколи ще не бігав, принаймні, йому тоді так здалося. Як і колись у Києві, Рад відчув, що для нього час плине у кілька разів повільніше, ніж для інших людей. Він дуже чітко запам’ятав кожну деталь брущатки, кожен оклик: «Стій! Дурню, ти куди?! Тримайте його!!!» — викарбувався в його пам’яті, наче меморіальна дошка. Він буквально злетів сходами прохідної й побачив її, бомбу, загорнену в промаслений ватник, із якого стирчали провідки. Так, вхід, тепер ліворуч і прямо, там центральні сходи, які широкі зручні сходи й гладенькі відполіровані поручні! Раз-два-три, раз-два-три! «Першим їде Король із хрестом на щиті…» — раз-два-три! «Де ж наш Білий король із хрестом на щиті?» Швидше, швидше, швидше! Вогонь усередині палав з неймовірною силою, перед очима миготіли сходи, обличчя Марійки Донець, хто не злякався, тому кінець, дитячий малюнок Вежі й принца на коні, Червоний Дон, чомусь увесь червоний, як оперетковий диявол, у червоному плащі й червоній масці. Він на секунду зупинився на шостому поверсі, перед маленькими східцями, які вели в апартаменти принцеси. Ху-уух, важко, як важко дихати, серце вистрибувало у скроні, треба терміново кидати курити. У вухах важко гуділа тиша, абсолютна тиша перед вибухом. «Тиша на кордоні — найнебезпечніше!» — згадалася репліка прикордонника Карацупи з дитячого фільму. І тут цю тишу розірвав пронизливий звук.
БББААА!!! ББАХ його так, Йоганн-Себастьян! Стандартна мелодія на його «Нокіа», увертюра для віолончелі пролунала, наче вибух. Він не став шукати телефон, хріняка з ним, — кинувся нагору, штовхнув двері — на щастя, відчинені. В ігровій кімнаті порожньо, ці двері — ага, ванна кімната, наступна — спальня! Вона спала. Вона мирно спала на лівому бочку, повернувши світле личко до нього, і їй, певно, зараз снився чудесний сон. Звісно, не про бомбу. Він упав на коліна перед ліжком і тихенько поцілував принцесу в чоло.
Марійка розплющила очі, насупилася — і раптом залилася зовсім не сонним, дзвінким пронизливим сміхом.
— Родіоша-Акордіоша, миленький! — і обійняла його, обхопила міцно, зовсім не по-дитячому, руками за шию.
Рад не знав, як правильно й що саме потрібно говорити у таких випадках. Певно, що потрібно все зробити швидко й, бажано, акуратно, не налякавши дитини. Тому він вирішив сказати правду.
— Я прийшов тебе рятувати. Ми тікаємо! — І схопив її на руки. У дверях з’явилася нянька, заспана симпатична жінка років сорока у темно-синій піжамі в дрібний білий горошок. Як, однак, я добре фіксую деталі! — знову здивувався він.
— Хто ви такий? Що ви тут робите?! Зараз же віддайте дитину!!! — пронизливо закричала нянька.
Дуже спокійно, ніби це вже мовив і не він,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежі мовчання», після закриття браузера.