Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

— Отже, ти ніколи не плачеш? То, виходить, це була Інгвільд…

— Так, — раптом капітулювала я, — ти маєш рацію, Яне. Я зараз поясню тобі все… Того вечора я розповідала Гійомові про своє побачення з твоєю названою матір'ю, а Інгвільд, причаївшись на кухні, усе чула. Вона була вражена, приголомшена. І захотіла одразу ж піти й поговорити з тобою. А ми з Гійомом догнали її і умовляли не робити цього. У тебе й без того досить усяких турбот і клопотів, щоб приходити й будити тебе опівночі, аби докинути ще якийсь сумнів.

— Вельми люб'язно з вашого боку!

Голос його мені не сподобався. Він лунав іронічно й водночас сумно, так сумно…

— Ти не віриш мені? — спитала я.

Нараз він вибухнув довго стримуваним гнівом і промовив з ущипливою гіркотою:

— Вірю я тобі чи не вірю, — то не має значення! Одне знаю напевне: я хочу, нарешті, покінчити з цими таємницями, з цими історіями, з цим осоружним життям… Досить уже з мене, чуєш, досить з мене вашої скромності, тактовності, благодійності й вашого милосердя…

— Який же ти недобрий, Яне! — вихопилось у мене.

Ян нервово витер рукавом куртки спітніле вітрове скло.

— Такий уже, який є! Отже, вона не сказала тобі, моя мати, що я буваю злий, як чорт?

— Ні, цього це казала, — тихо відповіла я. — Злий, кажеш? Але ж це неправда. Ти просто нещасливий.

Він мовчав, погляд у нього був напружений, губи міцно стулені. Здавалося, він теж ось-ось заплаче. Я б не могла винести, якби мій дорослий друг почав плакати. Усе напружилося в мені: я ж бо добре знала його вдачу, і тому не дозволила собі жодного жесту, жодного слова розради. У розпачі я думала, що це була, може, єдина слушна хвилина, коли я могла виявити до нього материнську дбайливість. Але я не могла… Ах, як гостро п'ятнадцятирічна дівчина інколи почуває, що серце її розривається між ніжністю й суворою стриманістю!

— Нещасливий! Нещасливий!.. — повторив Ян. — Це тому, що я нещасний, ви й прийняли мене до себе, обігріли, чи не так? Бездомний пес, якому дали миску супу, — ось що таке я для вас!

— Замовкни, Яне! — вигукнула я. — Ти несправедливий. Запевняю, з самого жалю Капітан ніколи не розчинив би для будь-кого так широко дверей свого дому. Він справедливий і добре розбирається в людях, наш Капітан!

Губи мої тремтіли. Мені було дуже прикро й сумно. Годилося б йому вже знати, що означав він для нас, чим він став для мене.

— Якби ти тільки знав, що ти приніс у наше життя, Яне! Як усе змінилося, відколи ти з'явився! Якщо ти поїдеш, то вже ніколи не буде так, як раніше. О, Яне, не їдь, благаю тебе!..

Голос мій, певно, забринів так дивно, що Ян нахилився й глибоко зазирнув мені в очі. Мабуть, він угледів у них щось таке, що вразило його. Та я не дозволила йому зазирати в них надто глибоко. Я вже шкодувала про свій недавній порив, моя непереборна стриманість знову взяла гору.

— Якщо ти поїдеш, — сказала я, силувано усміхаючись, — то з ким же я буду тоді сперечатися?

Запанувало мовчання, і від цієї раптової тиші стало якось аж моторошно. Може, він був розчарований чи відчув себе обманутим у якихось своїх сподіваннях?

Нараз він почав сміятися, але сміх його звучав гірко і майже з викликом.

— Бо тебе тішило це — сперечатися з хлопцем? Тобі здавалося, що це смішно і цікаво, га? Е, ні, я в цю гру не граюся, затям собі, дівчинко!

Він рвучко відчинив дверцята кабіни, — захоплена нашою суперечкою, я й не помітила, що вже кілька хвилин тому він зупинив машину край дороги, — і зіскочив на землю. Потім я побачила, як він, заклавши руки в кишені, ступив кілька кроків і швидко рушив уперед, далі й далі…

І тоді така туга пойняла мене! Похмурим лиховісним птахом вона спустилася з верховіть голих дерев у цей дощовий січневий вечір і міцно угніздилася в моєму серці. То не був наївний дитячий страх від того, що я лишилася вночі сама серед безлюдного, пустельного поля, — ні, то було зовсім інше почуття, — душевне сум'яття, ніколи ще не знане доти, почуття, таке ясне і яскраве, що я не наважувалася аналізувати його, збагнувши нараз причину. Так, у ту мить серце моє стискалося не від того, що я лишилася сама, а від того, що Ян ішов од мене.

Вистрибнувши й собі з кабіни, я несміливо рушила слідом за ним.

Ян був уже метрів за п'ятнадцять від машини. Я чекала, що він спиниться. Почувши ззаду мої кроки, він і справді обернувся. Запалені фари автомобіля яскраво освітили його обличчя. Дощ періщив, як і досі, струмені його розділяли нас, і я навіть не знала, чи то краплини дощу, чи, може, сльози блищать на його очах.

Я швидко підійшла й мовчки стала перед ним, похиливши голову на плече, трохи схожа, мабуть, на бідолашну жебрачку. Він дивився на мене стомлено й сумно.

І тоді, вперше за своє життя, я послухалася голосу серця. Піддавшись раптовому поривові, я поклала руки йому на плечі, на хвилинку припала чолом до цупкої тканини його куртки і покірно прошепотіла:

— Пробач мені, Яне! Я сказала неправду, що люблю сперечатися з тобою. Вір мені! — І зовсім тихо додала, бо не могла вже стримати в собі це признання: — Посваритися з тобою — це було б для мене просто жахливо…

Якусь мить я відчувала, як його підборіддя лагідно торкається мого волосся. Я підвела голову: він дивився на мене з безмежною ніжністю, і мені привиділося, що його мокре від дощу обличчя враз осяялося ясною усмішкою, спалахнуло радістю.

— Я вірю тобі, Фанні,— стиха мовив він. — Спасибі…

Дрож пробіг по моєму тілу. Мені здалося, так, мені здалося, ніби він сказав не «Фанні», а «Фан», — уперше вживши це пестливе й