Читати книгу - "Мауглі"

— І я не хочу, як і ти. Я не бажаю, щоб навіть їхні кістки лежали на нашій чистій землі. Нехай вони шукають нових барлогів. Ці люди не повинні більше залишатися тут! Я бачив і відчував кров тієї жінки, яка нагодувала мене, — вони хотіли вбити її, бо вона була доброю до мене. Лише запах молодої трави, що розростеться над порогами їхніх будинків, може заглушити запах тієї крові. Від нього й зараз ще горить мій рот! Напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Так! — сказав слон. — Я пам’ятаю, як пекла моя рана від гострого кілка! І лише тоді пройшов біль, коли я побачив, як їхні села заросли травою. Тепер я все розумію. Твоя війна стане нашою війною. Так! Я напущу на них Джунглі!

Мауглі тремтів усім тілом від люті й ненависті.

Коли він опанував себе й перевів подих, слонів уже не було. Залишилася тільки одна Багіра, яка дивилася на нього з острахом.

— Присягаюся зламаними ґратами, які дали мені свободу, — вимовила пантера, — я не можу повірити, що це ти — та безволоса істота, за яку я колись замовила слівце перед Зграєю, коли ще була молодою? О, Володарю Джунглів! Коли я стану слабкою, захищай мене, захищай Балу, захищай усіх нас! Ми перед тобою, наче діти, наче гілки, що ламаються під ногою, наче телята, які відбилися від матері.

Коли Мауглі почув, що Багіра називає себе телям, він не міг стримати реготу. Хлопчик сміявся і плакав одночасно, сміявся і плакав до знесилення. І нарешті стрибнув у річку, щоб зупинитися. Там він плавав, пірнав, перевертався у воді при місячному сяйві, мов та жабка, ім’ям якої його і називали.

Тим часом Гаті та його три сини, залишивши Мауглі, розійшлися в чотири сторони, і кожен мовчки крокував своїм шляхом, проходячи долини, перебираючись через гори. Так вони йшли добрих два дні, подолавши за цей час десятки миль, доки нарешті не зупинилися. Весь цей час за ними уважно слідкували кажан Манг, шуліка Ранн, Мавпяче Плем’я і всі птахи. Вони обговорювали кожен крок слонів, кожен рух хобота. Зупинившись, слони почали їсти, і на це пішло не менше тижня. Гаті та його сини, як і Каа, гірський пітон, не любили квапитися, коли не було особливої потреби.

І ось по всіх Джунглях невідомо звідки почали поширюватися чутки: всі раптом заговорили, що в одній долині є чудова трава й прекрасна вода. Дикі свині, які ладні йти хоч на край світу заради хорошої трави, перші рушили в дорогу до щасливої долини, здіймаючи, як завжди, гамір. За ними пішли олені, а позаду всіх — лисиці, які харчуються мертвечиною. Поруч з оленями рухалися великі антилопи; з боліт вибралися буйволи й пішли за ними. Досить було якоїсь дрібниці, щоб змінити напрям цієї маси тварин, яка посувалася не поспішаючи — пощипували траву, зривали листя, відпочивали біля води, знову підводилися, щоб поїсти. Щоразу, коли щось бентежило цих тварин, які повільно блукали, одразу хтось відновлював спокій. То був або дикобраз Іккі, що приносив свіжі звістки про корм десь зовсім неподалік, або кажан Манг, який пурхав і бив крилами попереду, показуючи, що нічого вже не залишилося і треба йти далі. А то Балу, набивши рота корінням, шкандибав уздовж рядів стурбованих тварин, щоб змусити їх повернути в потрібний бік.

Багато тварин відстали по дорозі чи повернули назад, втративши інтерес, але залишилося чимало таких, які продовжували рухатися далі. Днів через десять картина була такою.

Олені, дикі свині, антилопи юрмилися на великій площі розміром тридцять-сорок миль, а по краях цієї площі шмигали різні хижаки. У центрі знаходилося село, оточене пшеничними нивами. На полях височіли невеличкі платформи для сторожі. Ці платформи — мачани, — що нагадували голубники, будували серед засіяного поля на чотирьох вбитих у землю палях. Люди, які сиділи на них, зганяли з нив птахів та інших крадіїв зерна.

Олені першими підійшли впритул до цих полів: далі йти вони не наважувалися. А ззаду сунули хижаки і дедалі більше тіснили їх.

Темної ночі Гаті та його три сини раптом вийшли з Джунглів і перекинули кілки, на яких трималися мачани зі сторожею хлібних нив. Люди, попадавши на землю, чули низький рев слонів, що лунав просто над їхніми вухами.

У той же час передні ряди оленів, на яких тиснули задні ряди, помчали вперед і розсипалися по луках і полях села. За ними йшли, риючи землю, дикі свині й почали доїдати те, що залишилося після оленів. Інколи то з одного, то з іншого боку чулося вовче виття, здіймалася тривога, яка закінчувалася страшним сум’яттям: розгублені тварини кидалися вперед-назад, витоптуючи молоді посіви, засипаючи землею зрошувальні канали.

Коли розвиднілося, з одного боку кільця, в якому юрмилися тварини, утворився прохід: хижаки, що блукали навколо, відійшли тут вбік і залишили вільну стежку в напрямку на південь. Велика частина травоїдних пішла в цьому напрямку; залишилося небагато сміливців, які вирішили на день заховатися в гущавині лісу, сподіваючись продовжити своє частування наступної ночі.

Але справу вже було зроблено. Коли зранку мешканці вийшли на свої поля, то побачили, що весь їхній урожай загинув. Це означало, що людям загрожує голодна смерть, якщо вони залишаться тут. Ці бідняки з року в рік жили під постійною загрозою голоду, який досить часто навідувався до них.

Коли вранці вигнали буйволів, то виявилося, що за ніч геть усю траву з’їли дикі тварини. Голодна худоба, змушена шукати їжу в лісі, розбрелася по Джунглях та й пропала, приєднавшись до своїх диких родичів. Коли стемніло, мешканці села, на свій жах, знайшли кілька коней мертвими у стійлах. Голови всіх убитих тварин були пробиті чиїмись могутніми іклами, а одного коня навіть витягли з його стійла і кинули на вулиці. Лише Багіра могла завдавати таких ударів; лише вона могла наважитися на таку божевільну зухвалість посеред сільської вулиці.