Читати книгу - "Льодовик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та продовження розмови про генерала і золотий унітаз я вже не чую, бо йду відлити. Звичайно, найкраще біля котрогось із гляціалів, а тут, на території Межигір'я, їх не бракує. А потім уже нічого цікавого. Ми їдемо у вказаному паном Никифором напрямку, Міха протирає окуляри й починає стріляти. Мені навіть нецікаво, куди він стріляє. Просто у повітря.
Лише над головою часом чути: «Жу–жу!..» — коли Міха перезаряджає магазин. Інколи ті потвори приземляються нам на капот, іноді падають їхні крильця, потім я їх змітаю, бо зазвичай від Міхових влучань жуків розриває на порох.
Хоча здалеку цих літаючих корогризів можна вважати дикими качками. З п'яти метрів жук має такі ж пропорції, як качка приблизно з п'ятдесяти. Тільки корогризи, Міха ще називає їх «бомбовозами», літають повільніше, хоча й не без піруетів. Міха шмалить по них із помпової рушниці бекасячим шротом, раз чи два і я пробував, прикольно, особливо, коли попадаєш. Був жук і раптом немає, лише порох.
— Ггг…гг…гади! — примовляє при цьому Міха відомим мені ще з ізяславської бригади гарчанням.
Жуки розлітаються в порох, а мій дорогий колаборант нарешті відводить душу. Щоправда, коли раптово зривається вітер, жуки перестають літати, і тоді Міха, трапляється, стріляє по воронах. Міські ворони, як і горобці, завдяки харчовим відходам людей і, звичайно, звалищам, поки що переживають льодовиковий період без помітних втрат. Зазвичай Міха вбиває дві–три ворони й заспокоюється.
Дорогою назад він просить зупинитися біля першого–ліпшого придорожнього кафе, і чим те кафе занюханіше, тим для Міхи більший кайф.
— То що, рубнемо по шашличку із собачатини? — це він щоразу так прикалується.
Він знає, що я не ризикую їсти у цих придорожніх закладах.
— Якщо можна, то мені відбивну із мамонта, у крайньому випадку — котлети із шаблезубого тигра… — я все ж пробую надати трапезі льодовикового колориту.
— Котлети закінчилися, лишилися тільки зуби, — щось таке або у тому дусі кидає Міха, і часом цей діалог може тривати у нас доти, коли вже переступаємо поріг самого закладу, викликаючи усмішки в офіціанток, як правило, дебелих дівчат із ближніх сіл.
Врешті Міха таки отримує свій шашлик із свинини, а для мене все закінчується великою тарілкою овочевого асорті. У цьому сенсі у наших придорожніх кафе із дольодовикового періоду мало що змінилося, вони, як тоді, так і тепер, віддають перевагу великим тарілкам. От тільки овочі тепер або тепличні, або заморські, переважно із Північної Африки. Та ще кава в дефіциті і якщо не із замінників, то дуже дорога, та й робити її як слід вони так і не навчилися.
* * *
Так багато щастя може бути лише під час Льодовика — епохи первісного мисливства та рибальства — після полювання ще й риболовля.
— А тепер — пензлюй на свою рибалку! — наступного дня після повернення з полювання наказує мені Міха.
— Та як же? Я не маю права, згідно з інструкцією…
— Згідно з інструкцією, згідно з інструкцією! — наче перекривлює мене він. — Сказано — маєш шанс… Я буду вдома, не хвилюйся, «ці» не дізнаються.
— Не дізнаються! А як же камери біля гаража, на виїзд?
— Скажу тим товаріщам, сам тебе послав.
— Невідомо ще, чи є там та риба?..
— А нафіга тобі на рибалці та ще й риба? Гггг… Розмріявся! — Міха, звичайно, у своєму стилі. — А щоб не було скучно, візьми із собою нашого гляціолога, — це він Петруню ще часом називає гляціологом. — Посадиш його на весла! — не вгаває шеф, і його широка пика аж розпливається від надміру добрих намірів.
— Та ні, він же з пальцем, які там весла? — буркаю я у відповідь.
— Гггг… ггг… — відповідає Міха.
Він знає ту мою історію із нашим Петрунею–Мамонтом, про ту нашу грандіозну поїздку. Міха тоді позичив нам свого старого човна, ще того дольодовикового, гумового, з яким він ще на качок ходив, пробитого у двох місцях шротинами і залатаного великими зеленими латками.
Я Мамонта на весла посадив, думав, здоров'я не підведе. А він раптово почав гази пускати. Ми тільки випливли, тут, у нас на озерах за Героями Дніпра, коли він раз за разом почав залпами фігачити. Від його газопускань човна аж розвертало. Та й весляр з нього нікудишній, хіба на нервах грати.
«Поки не похмелюсь, — каже, — пердіти не перестану, це у мене вроджене!»
Мені тоді навіть довелося мимоволі поспівчувати бідному російському народові, що терпів цього виродка досі у своїх лавах. Звичайно, я тоді навіть спінінгів не розмотував. А який толк, коли риби й так нема, та ще й Мамонт газами отруює. Як не благав, не допомагало. Тоді нас за вітром як понесло, ледь вигребли, я вже ні тої рибалки не хотів, нічого.
— А ти попробуй! — наче читає мої думки усміхнений колаборант Міха, брехливий цинік, як пишуть про нього українські газети. — Як ти думаєш, шаблезубі щуки–мутанти — це факт чи просто вигадка, гра чиєїсь хворобливої уяви?
— Вигадка, — коротко, наче на ізяславському плацу, відповідаю, хоч пам'ятаю, що у першоквітневому «Голосе Отечества» була статейка на цю тему під псевдонімом «Міхалич».
Але ж я–то знаю, що наш Міха ніякий не цинік, а зашкарубла під життєвими випробуваннями душа його добра і ніжна, та й не такий він уже й брехливий, принаймні щодо мене. І наступного дня зранку він сам нагадав мені про риболовлю, і я мусив турбувати своїх квартирантів, забирати сумку із човном з балкона, і сумку із спінінгами також, ще й розкладний підсак туди ж, у «Хаммері» багажник дозволяє, хоч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.