Читати книгу - "Бронзовий птах"

на річку, на те місце, де любив сидіти вечорами і дивитися на полум'яніючий за далекими горами захід сонця.

До того ж у Мишка була ще одна таємниця, маленька таємниця, яка належала тільки йому одному: він складав вірш.

Раніше Мишко ніколи не складав віршів. Це заняття здавалося йому несерйозним. Інша справа, коли вірші пишуть справжні поети: Пушкін, Лермонтов, Некрасов… Або сучасні поети: Маяковський, Безименський… Це поезія. А те, що складають діти, не більше як римовані слова. І погано римовані. До шкільних поетів Мишко завжди ставився іронічно. Звичайно, якщо вірші пишуть для стінгазети, до якоїсь знаменної дати, то це вже нехай. Так — без віршів немає і стінгазети. Частушки для «Синьої блузи» теж потрібні — критика недоліків виходить гострішою. А от віршів від «настроїв» Мишко терпіти не міг, як не міг терпіти і самих цих «настроїв»…

«Настрої» бували звичайно у хлопчиків морально нестійких, далеких від громадського життя. А втім, траплялися «настрої» і в комсомольців, хоча й рідше. «Настрої» полягали в тому, що хлопець ходить зажурений, скучний, ніби у воду опущений. До всього він ставиться скептично, все йому здається дріб'язковим, мізерним, нецікавим. Та й саме життя уявляється йому зовсім непотрібним. Висловлюєтеся він філософськими афоризмами: «життя коротке й нецікаве», «все мине», «все повторюється», «якщо вже жити, то від життя треба все брати». Словом, верзе нісенітниці. Як правило, такий «занепадник» говорить про самотність, про те, що ніхто його не розуміє і ніколи не зрозуміє, і читає при цьому занепадницькі вірші. Та й сам складає занепадницькі вірші — про загадковий світ, про тлінність життя і таке інше…

Директор школи Олександр Іванович сказав якось на нараді, що «настрої» — неминучий супутник перехідного віку. Звичайно, Олександр Іванович людина розумна, досвідчений педагог, але все ж деякі поняття в нього старомодні. При чому тут перехідний вік? І що це за перехідний вік? Вік як вік. Мишко був твердо переконаний, що «настрої» є не що інше, як прояв моральної нестійкості. Звідси і складання занепадницьких віршів. Як тільки хтось починає складати вірші, значить у нього неодмінно почалися «настрої».

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає — молотом рубає», потім друга «біда — труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш:

Будем жити, не забудем, Як до нас прийшла біда: Ешелон на бій відходить За Республіку Труда. Широко розкриті днері І стоять бійці у дверях У розірваних шинелях, І у порваних чоботях. І, закутий ланцюгами, Світ широкий скрізь палає, Робітник його окови Молотом важким рубає. Хоч важко нам, і порвані дороги, І вбиті падають бійці, Ми рейки покладем, наріжем шпали, Тунелі проведем і наведем мости. Ми битву почали, в руках тримаєм молот, Закутий в ланцюги широкий світ встає… … …

Останні два рядки Мишко ніяк не міг придумати. Не добиралися рими. До слова «встає» можна було б підібрати — в крайньому разі знову повторити «рубає», — але до слова «молот» Мишко ніяк не міг знайти рими. А замінити це слово Мишко не хотів. Дуже вже красиво воно звучало:

Ми битву почали, в руках тримаєм молот…

Молот, молот, молот… Яку ж риму до нього підібрати? Мишко гриз олівець, напружував пам'ять, але нічого вдалого підібрати не міг… Усі слова, що спливали в пам'яті, не. відповідали задуму. Молот, долот, золот…

Шукав Мишко риму і ввечері, під час костра.

А костер цього разу був не схожим на інші костри. Звичайна розмова не в'язалася. Ніхто не жартував, не розповідав веселих історій. Зіна Круглова спробувала було переказати смішну відповідь однієї селянки на уроці лікнепу, але її розповідь не здалась нікому ні смішною, ні цікавою. Всі усвідомлювали відповідальність моменту. Урочистий, романтичний настрій охопив і Мишка, його так і поривало прочитати свій вірш. І разом з тим було соромно: вожатий, а складає вірші. Але вірш так крутився у нього на язиці, що він не стримався і сказав:

— Знаєте, товариші, зараз, коли ми з Генкою і Жердяєм підемо на Голигінську гатку, мені здається, що ми там дізнаємося про щось дуже серйозне і важливе. І це допоможе нам не тільки виправдати Миколу,