Читати книгу - "Золото і анаконда"

Анаконди мають звичку полювати завжди в одному місці. Якщо ви вже десь побачили анаконду, то майже напевно зустрінете її там знову. Ми намагалися зібрати якнайбільше відомостей про те, де хто бачив велику анаконду, і прийшли до висновку, що треба шукати у верхів’ї річки Каукайя. Індійці з племені хітото, що живе неподалік від гирла цієї річки, розповіли нам, де саме можна знайти десятиметрову анаконду та інших велетнів. Довідавшись, що ми хочемо спіймати змію живою, індійці вирішили, що ми просто божевільні. Самі вони відчували панічний жах перед анакондою і навіть обминали ті місця, де вона водиться.

І ось ми знову вирушили на пошуки. Спочатку заїхали в Пуерто Легізамо — взяти харчів, відправити додому кіноплівки, щоб їх там проявили, відіслати звіти й листи (між іншим, і лист до податкового відомства з проханням продовжити нам термін заявки — такими справами в Амазонас теж доводиться займатися; ніколи людина не буває по-справжньому щасливою) та одержати пошту. Звідти ми вирушили вгору по Путумайо і далі по чарівній річці Каукайя.

Ми пливли по Каукайї на великому човні, а маленьким човником Вільямісара робили виправи у вузькі кебрадас — короткі покручені притоки, подекуди завалені стовбурами дерев і гіллям, які вели до маленьких озер і боліт. Часом ми робили довгі важкі переходи по заболочених джунглях, сподіваючись зустріти там гігантську змію. На кожному кроці нам траплялися плазуни, отруйні і неотруйні, тільки анаконди не було. Щоправда, ми бачили її сліди, але на цьому й кінець. Ми твердо вирішили не здаватися, хоч би навіть довелось пробути кілька місяців у цій нездоровій країні, де вже двоє з нас дістало малярію. Але наближалася пора дощів, а її прихід означав би кінець усім нашим надіям. Анаконду треба було знайти тепер!

Ми почали шукати ще наполегливіше, від сходу сонця до смерку, відмовилися від вихідних днів. І кінець кінцем на одній маленькій притоці Каукайї наші зусилля увінчалися успіхом!

Семиметрова анаконда, майже така завтовшки, як телеграфний стовп, мала необережність виповзти на берег, і тим самим долю її було вирішено.

Ми вп’ятьох накинулися на неї, озброєні тичками з розвилинами і мотузками, твердо вирішивши нізащо не дати змії втекти. Почалася запекла боротьба із справжніми акробатичними номерами. Ми хапали її руками, тягли мотузками, качалися в болоті, лаялись, кричали, обливалися потом. Анаконда шипіла й кидалася на всі боки, робила відчайдушні, але марні спроби схопити когось із нас. Тим часом Курт гасав з камерою навколо нас і анаконди, вишукуючи місця, звідки найкраще було знімати. Він пхався скрізь, майже в саму пащу анаконди! Оце-то оператор! Олле Булін вовтузився із магнітофоном, рвучи від хвилювання свою бороду. Час від часу він швидко нахилявся і робив знімок фотоапаратом. Торгні махнув рукою на обов’язки режисера і разом з нами кинувся на змію. Анаконда сама забезпечила режисуру!

Та ось сутичка закінчена. Анаконду спіймано. Ми запихаємо її у великий ящик, взятий спеціально для цієї мети. Всі — в тому числі й анаконда — страшенно стомлені.

— Дякувати богу, — мовив Торгні, — тепер наша робоча назва фільму — «Анаконда» — виправдана!

— Не балакай зайвого, — озвався Курт, — а діставай пляшку віскі!

Нам пощастило спіймати ще двох анаконд, одну приблизно таку, як сеньйорита Ана, а другу зовсім малу — півтора метра завдовшки. Разом із семиметровою змією вони, після того як експедиція повернулася в Пуерто Легізамо, жили в ящиках у будинку, що його нам дав привітний і люб’язний комендант прикордонної застави.

Відвідини застави, яка стала головним штабом експедиції, завжди були для нас святом. Ми щоразу зустрічали тут теплу гостинність, добре їли й пили, спали на чистих простиралах. А мушу сказати, що після блукань у джунглях це неабияка справа. Просто дивно, яке значення має для людини їжа. На кінець експедиції ми тільки й говорили про те, що їстимемо, коли повернемось додому. Ми радили один одному найкращі ресторани і складали меню з найсмачніших страв, які тільки нам спадали на думку. Коли хто-небудь бився об заклад, то обов’язково на сніданок чи вечерю в Швеції. А втім, нам таки й справді треба було трохи підгодуватися. Коли ми повернулися від кофанів у Пуерто Легізамо, то виявилось, що всі дуже схудли — щонайменше на дев’ять кілограмів кожний, а О ллє навіть на тринадцять. Із здоров’ям теж було кепсько. Курт мав важку форму дизентерії, а ми з Ліно — малярію. Крім того, в мене було негаразд з оком. Воно почало боліти ще під час першої експедиції. Лікар порадив мені тоді цілковитий спокій. Зрозуміло, що нова мандрівка не вилікувала мене.

Спіймавши анаконду, ми вирушили вгору по Путумайо — зняти ще дещо для фільму, поки не настала пора дощів. Усі дні стояла страшенна спека, однак працювати доводилося з ранку до самого смерку. Курт виявив справжній героїзм: незважаючи на хворобу, він працював з величезним напруженням. Але така вже в нього вдача, він завжди напоготові з своєю камерою, хоч би довелося повзти в багні, стояти по пояс у крижаній воді чи знімати, вчепившись за маленький виступ над глибоким проваллям. Дизентерія і спека не перешкоджали йому працювати щоденно по дванадцять годин.

Ми конче повинні були мати в своєму фільмі рідкісних тварин, і вони коштували нам багато часу й терпіння. Ми зняли не тільки тапірів, лінивців, диких кабанів та інших великих ссавців