Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Я тебе зараз не вбиватиму. Ні. Ти помиратимеш довго і страшно. Дам, проте, тобі час подумати. Може, візьмешся за розум.

— Марно витрачаєш слова, брате, — вимовив Фред, — зараз він уже не належить собі.

Олесь з усмішкою на вустах спостерігав, як Джон міцно скручує руки. Йому до того ніби не було ніякого діла.

Джон узяв Олеся під руки, і вони пішли. Але ноги стали гнучкими. Тоді Джон звалив Олеся на плечі й поніс.

Минали довгі години в маренні. Перед очима зринали якісь краєвиди. Вони змінювалися дивовижними, химерними картинами, й тоді пливли перед очима величезні ящури, павуки, звідкись приходили скажені шакали і на очах перетворювалися на ще страшніших та огидніших удавів. Потім Олесь надовго втратив свідомість. Прийшов до пам'яті лише в цій холодній печері. У роті в нього кляп, руки й ноги міцно зв'язані.

Олесь утратив відчуття часу. Скільки годин чи днів минуло відтоді, як його розлучили з Мері? Де вона зараз? Спробував пересуватися попід стіною. Здалося, що так він рухається набагато швидше. Раптом стіна кудись зникла, з'явилася порожнеча. Обережно глянув униз, але нічого не помітив. З ущелини вихлюпувалося холодне важке повітря. Там, у прірві, напевне, вода. Коли б посунувся ще трохи, очевидно, вже був би на дні.

Минали години, Олесь витратив усі сили й затих побіля стіни. Найбільші страждання приносила йому ганчірка, що стирчала в роті. Не міг навіть ворухнути язиком. Мучила спрага. Наблизив обличчя до скелі й лівою щокою почав натискувати на камінь. З лоба і з носа потекла кров, але це не спинило його. Здалося, ніби ганчірка трохи піддалася й стала висовуватися з рота. Вільніше дихалося. Нараз ганчірка зачепилася за якийсь гостряк, і Олесь звільнився від неї зовсім. Нестерпно захотілося пити.

Спробував вимовити хоч слово:

— Мамо!..

Та навіть каміння не почуло того шепоту. Ще трохи просунувся й відчув: стіна стала теплою. То вона не товста, коли її проймає сонячне проміння? Він ліг і затих. Несподівано почув струмочок повітря на скроні. Воно було тепле. Може, десь тут є вихід із цього пекла?

Втома здолала його. Юнак міцно заснув.

— Де ти його подів? Ти вбив його, вбив? Ні, ти не посмів! Він живий! Кажи, де Олесь?! — допитувалася Мері в батька. Вона стояла навпроти нього, дивилася йому у вічі своїми синіми-синіми очима, які потемніли від скорботи.

Джон останні дні закинув роботу на сироварні й не вихмелявся. Зараз сидів біля столу і пив саморобну смердючу горілку, люто позирав на Мері. Дочка знала: коли батько п'яний, краще його не дратувати, але зараз вона забула про все. Другий день немає Олеся.

Мері підійшла до батька зовсім близько, взяла за плечі й почала трясти.

— Знай: коли ти вбив його, я вб'ю себе. Не хочу жити без Олеся.

Джон ніби не помічав дочки й не чув її слів. Чи зовсім очманів од віскі? Маленькі оченята стали зовсім каламутними й невиразними. Він, проте, щось мимрив собі під ніс, але слів не можна було розібрати.

Мері зрозуміла, що всі її спроби марні. Батько занадто багато випив, щоби щось зрозуміти.

Та Джон несподівано підвівся, пішов у коридор, підставив голову під умивальник і трусив нею довго й терпляче. Коли повернувся до кімнати, дочка все ще стояла біля вікна. Він сказав:

— Годі думати про нього. Ти його побачиш лише тоді, як скаже нам, де скарб.

— То Олесь живий? Живий? — радісно вигукнула Мері.

— Не радій. Недовго йому лишилося, — вимовив Джон, — я не стерплю, щоб скарб потрапив до його рук.

— Ти забув про мене, батьку.

На порозі з'явився Білл. Він підморгнув Мері, показавши на двері. Мері вийшла. У сінях Білл прошепотів сестрі:

— Зранку я дав Бубо понюхати Олесеву куртку. Він гасав по острову цілий день, а зараз рветься до Великої гори. Побіжить туди і повернеться знову. Ходімо за ним.

Мері пішла до кімнати, захопила з собою невеликий кошик і швидко повернулася.

— Ходімо, Білл.

— А тобі не страшно? Ніч насувається.

— Ні, не страшно.

Бубо весело стрибав біля ніг Мері, мабуть, радів — нарешті його зрозуміли. Він заскиглив, підстрибнув, лизнув Мері руку повище ліктя і ще дужче заскиглив. Бубо страшенно любив, коли Мері нахилиться і притисне щоку до його холодного носа. Але зараз вона цього не зробила.

Бубо почекав хвилину і, вочевидь, вирішив, що Мері надто схвильована, щоб зробити йому таку приємність. Бубо весело побіг.

Ніч брала в полон острів, насувалася з далеких просторів океану. Здається, її підганяли хвилі, що завжди накочували на гранітні береги.

— Скажи, Мері, у всіх дітей такий батько, як наш? — запитав Білл з гіркотою у голосі.

— Ні. Такого жорстокого немає ніде. У нього немає серця.

— Олесь дав нам ох скільки грошей, а батько за це ладен його вбити. Хіба так можна?

— Лише тебе, Білл, він трохи любить.

— Може, — тихо відказав Білл, — але я його не люблю. Я хочу бути з тобою та з Олесем.

Коли підійшли до Великої гори, ніч уже повністю огорнула острів. Ніч — володарка часу й простору. Вона може бути страшною й ніжною, дарувати жахи й кохання. Вночі часом кінчається життя і починається — також.

Бубо злегка скиглив, рвався вперед, час від часу зникаючи у темряві.

— Мері, а тобі не страшно? — пошепки запитав Білл.

— Не треба боятися. Ми вже дорослі,