Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

змоги марнувати дорогоцінний час на салон зачісок, як ота аспірантка Оката, що звітує зараз про свою роботу на вченій раді. Олена Миколаївна добре вписувалася в місце головуючого за довгим столом. Вираз обличчя, постать підносили її становище над просто офіційним — вона скоріше нагадувала велику матір, у якої багато дорослих дітей і з якими в неї доволі клопоту.

Оката скінчила говорити і, згорнувши в рурку аспірантський план, сторожко поглядала на головуючу. А та німувала, скельця її окулярів в тонкій позолоті блискали то на одного, то на іншого науковця — їх сиділо в залі трохи більше двадцяти. Але бажаючих виступити не виявилося. Тоді заговорила сама Олена Миколаївна.

— Це добре, що ви на відмінно поскладали кандидатські. Але, як кажуть, це необхідне, але не достатнє. Скажу вам прямо — мало працюєте-Мало!

Таміла Андріївна підняла заклопотані очі і побачила спрямовані на себе грубі лінзи окулярів. Ті лінзи потворили очі Олені Миколаївні, робили їх лупатими й маленькими, схожими на очиці рака чи павука.

— Дозвольте… — Панько Семенович, що сидів у кінці залу, звівся на рівні. — Мо', що повз вуха пролетіло… Так ви, Таміло Андріївно, виконали аспірантський план чи не виконали?

— Виконала, — притишено озвалась Оката.

— А, може, теє… Даруйте, може, ви його виконали за рахунок якості? Га, Олено Миколаївно, у вас є сумніви щодо якості експерименту аспірантки Окатої?

— Ні, я цього не казала… — В голосі Ченко вчувалася прикрість.

— Отже науковий план Таміла Андріївна виконала, якість експерименту не викликає сумніву… Так чого ж вона, по-вашому, мало працює?

— Бачите, аспірант — людина творча. Наука повинна його захоплювати. — Голос жінки раптом став мрійливим: — От, пригадую, свої аспірантські літа. Я не те щоб у кіно ходити, я поїсти забувала. В мене в дослідницькій стояла канапа, як у лікарняних кабінетах, так я на тій канапі часто й ночувала. Чоловік, бувало, жде, жде вдома, а тоді не витримає та й з'явиться десь опівночі. А в мене саме робота кипить… Пройдіться-но тепер, Паньку Семеновичу, повз інститут годині, скажімо, о восьмій вечора, та погляньте на вікна, де працюють аспіранти. В них темно. Наука, бачите, відпочиває. А вона не повинна відпочивати! А ще гірше, коли наука має суперницю. Не подумайте тільки, що я проти самодіяльності. Самодіяльність — друге, культурне, так би мовити, лице інституту. Але коли самодіяльність переходить у професіоналізм, то тут ви мені даруйте. Одне йде на збиток іншому — незаперечна істина.

— Не така вже ця істина й незаперечна. — Важка нижня губа та приплюснутий ніс надавали обличчю Панька Семеновича дещо глумливого виразу. — Он Бородін свого часу був відомим хіміком, а математик Льюіс Керролл дав людям «Алісу в країні чудес». Я вже не кажу про Леонардо да Вінчі…

— Ну, Оката — не Бородін і не Леонардо да Вінчі, — зауважив Мучник.

— А вам звідки відомо, хто вона така, колего Мучник? — В голосі Панька Семеновича вчувалося роздратування.

— Годі-бо вам, Паньку Семеновичу, — тихо попрохала Таміла, яка сиділа поряд зі старим. Панько Семенович грузько опустився в крісло.

— Старий я вже, золотко, а от ніяк не звикну до цього войовничого міщанства. Мало того, що самі плюють на все, крім харчу та всіляких вигод, так ще й від інших вимагають того ж.

— Прошу слова… — підняв руку Мучник. — Справа не в тому, що Оката мало працює. Просто не видно її роботи. Так. Аспірантський план вона виконала, робота, судячи зі статті, що недавно з'явилася в журналі, їй удалась… Ну, то й що? Яка з того користь відділу? Від нас вимагають зараз не пояснень, яким чином у вугіллі з'являється газ, а скільки його знаходиться в певних вугільних товщах… Он лежать сотні проб із свердловин, а сорбцію робити нікому. Чом би цим не зайнятись аспірантці Окатій, га?

— Іншими словами, ви пропонуєте мені змінити тему дисертації? — Підвелась Таміла.

— Чому ж змінити? Спрямувати її трохи в інше русло.

— Сьогодні ви пропонуєте зайнятися сорбцією, бо її нікому робити — Макогонова звільнилась, а завтра — ще бозна-чим. Я не згодна. Тему моєї дисертації затверджено вченою радою інституту.

Того дня Таміла вперше відчула себе чужою в своїй маленькій дослідницькій. Кімната ця з витяжною шафою, блискучими демпферними вагами та газоаналізатором давала притулок багатьом поколінням аспірантів, але всі вони проходили крізь неї, немов крізь коридор. Несталість, хисткість свого становища відчувала Таміла Андріївна. Навіть з'явилося відчуття, що їй вкоро доведеться покинути цю кімнату. А шкода, вона вже звикла до неї, до галуззя за вікном, на якому так затишно спинити погляд, коли щось обмірковуєш… Руки не лежали ні до чого, але вона все ж спромоглася одягти халат. Піймалася на думці, що дивиться на себе в люстро, як на сторонню людину: обличчя бліде, як із зими — аспірантські вакації вона провела в цих стінах, навіть до мами не їздила. Вперше відзначила в своїй зовнішності якусь невідповідність, навіть штучність. Довго не могла втямити, в чому вона, та нарешті зрозуміла: жовте волосся й зелені очі. До цих очей було б природнішим її темне волосся. Вона посміхнулась, пригадавши, як бабуся кпинила з неї в дитинстві, казала:

«Сатана — зелені очі».

Почула в коридорі кроки. Не постукавши, зайшов Мучник. На свіжовиголеному обличчі вигравала бадьора посмішка.

— Розгнівалась, га? — Він підійшов досить близько і втупився в неї сірими, майже безбарвними, очима. Мучник взагалі мав звичку підходити надто близько.

Таміла нічого не відповіла, лише невизначено стенула плечима і сіла до столу — принаймні він тепер не зможе близько підійти.

— Не сердься. Нічого лихого ми тобі не зичимо. На сорбції теж можна зробити дисертацію.

Як на сорокап'ятирічного чоловіка він не був надто