Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Китайський даос визнав би мандрівного українського філософа за свого, а арабський суфі — за свого, і ось чому… Обмеживши власні потреби, людина стає незалежною і з легкою душею відпускає від себе світ, зорганізований у певну систему. Вона робить це для того, аби віднайти собі подібних, і знову залишити їх. Святий пустельник запалює вогонь, щоб до нього приходили люди, котрі потребують допомоги і відпусту гріхів. Часом у вогнище падають нетлі й згорають. Сократ, дервіш, даос чи мандрований дяк приходять самі до багать, які горять аж до ранку холодної ночі. Вічні блукальці, котрі не можуть зупинитись, добровільні й вимушені втікачі, шукають притулку для тіла, даючи навзамін притулок чиїйсь душі.

У нас в селі співають колядку про Матір Божу, котра «в лісі, лісі на морозі вогонь розкладала», знехту вавши географічними й історичними реаліями народження Ісуса, бо так легше переживати цю подію. Не варто іти по слідах, які давно вже розтали, тисячу разів засипані снігами історії. Тінь найкраще передає сутність речі, бо є її душею. Так вважав Сковорода, а ще раніше — давньокитайські філософи-поети. Свою мандрівку він почав із самопізнання, самовпізнавання себе в інших людях. «Ангел, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність, безжурність, незлостивість — ось мої з неї співжилиці. Я їх люблю, а вони мене. А що ж я роблю в пустелі? Не питайте», — писав Сковорода в листі до Артема Дорофейовича 19 лютого 1779 року. Отак ходив він, збираючи по крихті янгольський хліб, проймаючись то відчаєм, то співчуттям до свого народу, потай відшукуючи друге «я» для власної підтримки. І знайшов нарешті себе в образі швейцарця Даниїла Мейнгарда, хоча ніколи не бачився і навіть не листувався з тим чоловіком. Мейнгард мав будинок на березі озера і велику бібліотеку, а Сковорода — лише костур і торбу, та це не завадило нашому філософу впізнати себе у чужинці. Вони були, як Лі Бо і Ду Фу. один з яких залишив розпачливі рядки: «З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше. В горі й надії дивлюся туди: північний вітер в обличчя…» Безперечно, наш з вами світ би загинув, якби відвіку не існувало у ньому спорідненості душ.

Тінь у трактатах Сковороди згодом перетворилась на знак, а знак — на символ. Він бачив їх усюди: в Біблії, античній поезії, на деревах, на землі, у воді, у звірятах і в людях… Часом збивався зі шляху, загрузав у снігах, та в небі завжди було місце для Сонця, а в душі — теж для іншого сонця, незаходимого. Він горнувся до людей простих і щирих, бо в тих не оселилися демони пихи і зажерливості. Він жив у часи перемін, як і ми, але його внутрішні моральні принципи залишались незмінними: пізнай себе, слухайся свого серця і будеш щасливий. «Пізнаєш істину — увійде тоді у кров твою сонце».

Коли на шляху були яр чи колюче терня, він оминав їх, щоб зберегти сили для дальшої мандрівки, адже від того нічого не змінювалося, лише час і лінії самої подорожі. Йдучи тими звивистими стежками, Сковорода промовляє у вічність: не побільшуйте зла у світі, відповідаючи ненавистю на кривду. Довгі мандри навчають терпінню, доброзичливості, дають змогу оцінити гостинність і залишити по собі теплі спогади.

Часом мені здається, що то не Сковорода, а душа мого народу блукає по своїй землі, така терпляча, миролюбна, довірлива і щира. Цей народ не може жити, як його сусіди. Не вміє зраджувати, кривдити і зневажувати чужих. Лише — себе. Микола Гоголь відчував це, віщуючи у «Вибраних місцях…» майбутній розквіт України, називаючи її другою Елладою, колискою майбутньої гуманної цивілізації, що було потрактоване для нього фатально. Але хіба Тарас Шевченко не бачив у своїх містичних видіннях раю на землі? Тим часом, у прагматичні епохи з’являються лише антиутопії, що замикають перед нами золоту браму і відчиняють браму пекла. Навіщо? «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожба руйнує?» — запитує Григорій Сковорода, спинившись на мить у снігах, щоб послухати, як колядують замерзлі дітлахи. З острахом переступаючи поріг нового року, ми всі мусимо стати трішки філософами, мудрішими і розважливішими. У прихистку вічноквітучої тіні Григорія-Варсави Сковороди.

Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід — для мертвих і священиків, непарадний — для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад.

Якби у XVIII столітті австріяки розібрали каплицю Боїмів, то ми б фактично нічого не знали про цю родину купців, лікарів і вчених. Історія — прикра штука: її документи фіксують судові процеси, скандали, шляхетські війни, а Боїми нічим таким не «прославились» і навіть не можуть воскреснути персонажами історичного роману. Колись на це звернув увагу Владислав Лозинський, львівський історик, що жив на початку минулого століття і написав дещо про цю родину та її каплицю поблизу катедри.

Каплиця Боїмів нині належить львівській галереї мистецтв і перебуває в жахливому занедбанні, бо наші патріоти воліють, аби вона ліпше щезла з землі, ніж була передана катедральному собору, на території якого простояла усе своє довге існування, і до якого перейшла наприкінці XVIII ст. Мовляв, поляки не так реставрують, як наші. Наші вміють краще, але в них нема грошей навіть на косметичний ремонт. Періодично кидають клич, що треба рятувати шедевр архітектури, збирають якісь гроші, але ліпше освітити кілька церков, щоб тішилися туристи, ніж бодай щось зробити для каплиці.

Я не це хотіла писати. Я навіть не хочу вихваляти цю пам’ятку архітектури. І не буду описувати каплицю з суто мистецького погляду. І тим більше переповідати різні легенди про неї. У мене інші наміри. Що може дати каплиця Боїмів сучасному Львову та його мешканцям? Як вона впливала і впливає на духовний простір Львова?

Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до