Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Увечері, коли втомлений від забав хлопчик уже лежав у ліжку, він почув, як тато розповідав мамі про те, що сталося нині в класі. Він не розумів усіх тих хитромудрих слів, які вживали дорослі, проте йому стало зрозуміло, що завтра він знову піде до школи, а крім того тато вимкне телефон!

Ця думка дуже занепокоїла Петруся. Він не уявляв собі ще одного дня за партою з набридливою дівчинкою, яка все в нього забирала, без мами й тата, які ладні були виконувати будь-яке його прохання.

Уночі йому снилися самі кошмари. Він бачив, як самостійно здобуває знання, а ті весь час втікають, як стоїть на високій горі й боїться ступити крок у будь-який бік. Прокинувся й довго обмірковував свою невеселу ситуацію. Уперше Петрусь мусив вирішити щось сам і усвідомлював, що від цього залежить усе його життя.

— Ну, цікаво. Усі тільки моралі читають. Якби від кожного кроку, який ми робимо, залежало все подальше життя, то чого б воно було варте? — Клаудія закрила книжку й глянула у вікно. — Хіба те, що я нині тут, має якесь значення? Хіба таке, що я добряче розсердила Агнешку. Певне, подалася до «Аркадії» з Ренатою чи Каською. А для мене? Жодного значення. Сорі, що це кажу, але тут неймовірно нудно. Атмосфера, мов у костелі, хіба що органа бракує. Жодного життя, жодної музики, сумно, похмуро, не дай Боже голосніше заговорити. Я собі думаю, що на твоєму місці мені й вставати б не хотілося. Куди спішити? Ще й ця казка якась така… Аж нудоту викликає. Але твоя стара нічого собі. Здається, вона за тебе хвилюється. Навіть симпатична тіточка. А вона постійно отак сидить удома? Оце вже точно кошмар. Ані сигаретки, ані з хлопцем той-во… Ну, ти розумієш, про що я. Хоча, певне, ні, не розумієш. Усі ви такі святенниці! — Клаудія махнула рукою і, не пояснивши, кого й що мала на думці, вийшла з кімнати.

У вітальні Магдині батьки обідають. Запрошують і її до столу. Клаудія спершу відмовляється, але в неї вдома, здається, нічого немає, крім окрайця черствого хліба й залишків учорашнього капусняку.

— Як тобі читалося? — запитує пані Аліція.

— Нормально. От тільки казка якась дуже наївна, — ділиться своїми спостереженнями Клаудія.

— От власне, — озивається Магдин тато. Промовляє ці слова якимсь дивним тоном, наче це її, Клаудіїна, провина. Кривиться, кахикає, але обід занадто смачний, щоб устрягати в полеміку, тож дівчина лише притакує, удаючи, ніби нічого не розуміє й чимшвидше доїдає.

Зрештою, про книжки їй сказати нічого. Магдині батьки перемовляються, а вона думає, коли востаннє отак обідала разом з матір’ю. На Великдень?

Потім повертається додому. Іде повільно, дивиться під ноги. Думає про батька, якого ніколи не бачила. Як би воно було, коли б він жив з нею і з мамою? Якби вони родиною обідали, нехай навіть лише в неділю.

«Доню, подай мені сіль!»

«Будь ласка, тату».

Тато.

Велика перерва — це час на теревені в туалеті. Дівчата спускаються на другий поверх, витягають сигарети й наввипередки обговорюють свіженькі плітки. Це викликає сміх, іноді комусь перепадає, але досі це завжди був хтось не з їхньої компанії. Та нині все змінилося.

Клаудія відразу відчула: щось сталося. Щось було не так. Жодна з дівчат не відповіла на її привітання, ніхто на неї не дивився, не простягав сигарет.

«Що відбувається?» — запанікувала вона й почала шукати причин, через які її всі бойкотували. Проте Агнешки тут не було, і марно було сподіватися, що котрась із цих дуреп знає, у чому справа. Найімовірніше, усе виглядало так: есемеска до когось із них, може, Ренати чи Баськи, і за ними решта робить усе, що їм накажуть. Клаудія й сама кілька разів брала участь у таких бойкотах, але ніколи не сподівалася, що Агнешка так учинить із нею.

«Але ж карають за щось, тоді що я зробила не так?»

Протягом наступних уроків вона силкувалася збагнути мотиви Агнешки, та нічого однаково не придумала. Особливою тямущістю Клаудія ніколи не вирізнялася. Ще й чергова по школі прийшла й сказала, що Клаудія має на наступній перерві підійти до вчительської.

Дівчина здогадалася, що класна знову розпитуватиме, де поділися гроші на квитки до театру, тому відразу після дзвінка вдала, наче в неї якась термінова справа й ушилася зі школи, подавшись просто до Агнешки.

Агнешка сиділа у вітальні, бездумно втупившись у телевізор, і затягувалася тоненькою сигаретою, наче якась кінозірка.

— Привіт, Агнешко, ми можемо поговорити?

— Про що? — запитала та, не зводячи очей з екрана.

Клаудія, яка очікувала, що подруга почне її відразу в чомусь звинувачувати й заздалегідь приготувалася захищатися, тепер не знала, як поводитися.

— Що відбувається? — обережно спитала вона.

— А ти справді не знаєш? — голос Агнешки був холодний і гострий мов сталь.

— Ти ж не гніваєшся за те читання? У мене справді не було виходу!

— Ти належиш мені, — говорить вона якось дивно. Від її тону Клаудія аж холоне. — Ти моя рабиня. Забула?

— Ні, але…

— Ти присягалася, тож маєш робити лише те, що я від тебе вимагаю!

— Агнешко, послухай, є проблема…

— Яка?

— Ці бабки.

— Які ще бабки?

— Ну, ті, що ми витратили в «Аркадії». Я мушу їх віддати.

— Кому?

— Це із класу гроші були. На квитки.

— І ти думаєш, що мене це обходить?

Клаудія знала цей тон. Агнешка не жартує, говорить абсолютно серйозно.

— Допоможи мені… — шепоче Клаудія. — Я мушу їх до завтра зібрати, бо мені