Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Похмай ще спав. Тарасу довелося двічі стукати у його віконце. Нарешті:

— Це ти? Щось трапилось?

— Мерщій виходь, сонько!

Незабаром приятелі вже сиділи за хатою. Тарас слово в слово переказував усе, що почув від дідуся.

Друзі добре розуміли, що для того, аби розпочати пошуки руїн на дні бухти, потрібні ласти й маска. Це все мав лише Сашко-Нептун. Та й пірнав він не гірше за гагару. От якби цього водяного бога до товариства залучити! Хлопці знали, що після того, як Сашко одержав дарунок Пилипа Пилиповича, він весь час мріяв знайти на морському дні який-небудь піратський вітрильник з награбованим добром. І щоб обов’язково там були античні амфори. Водяний бог був затятим краєзнавцем і мріяв прикрасити експозицію шкільного краєзнавчого музею грецьким посудом. Але на розшуки руїн його, напевне, і калачем не заманиш. Домовлятися буде важко: шукач піратських вітрильників упертий.

— Та й човен потрібен.

— Човен, човен! — чомусь зачастив Тарас, він блимав оченятами, пригадував і раптом: — Вра!!! Човен є!

— Облиш, Тарасе, тут розмова на повному серйозі.

— Є човен з веслами і шкармами!

Кузик такого не міг стерпіти. Він демонстративно підвівся, засунув руки в кишені. Це була ознака того, що Похмай роздратований і має намір піти геть, але тут він почув таке, що примусило його зупинитися.

— Пригадуєш оголошення, яке ми читали в школі про лікувальну травичку?

— Можу напам’ять переказати.

— А примітку про збирачів солодкого коріння і колгоспний човен?

— Нічого не розумію, при чому тут ми?

— Як це при чому! Ми створимо загін збирачів солодкого коріння. Будуть і човен, і намет.

— Тарасе, це таки здорово! — Кузько аж плеснув у долоні.

Відтоді друзі не переставали жити мріями про бухту Солодкого коріння…

Коли деркулівські школярі закінчували складати іспити, для вірних друзів Тараса і Похмая настали найвідповідальніші дні. Настав час домовлятися з Сашком-Нептуном, а він після кожного іспиту кудись зникав. У школі жартували: мовляв, він готується до іспитів на морському дні, разом з морським богом Нептуном.

Та ось одного ранку майбутнім дослідникам бухти Солодкого коріння поталанило — хлопці несподівано зустріли Сашка на березі моря. Він походжав по кладовищу рибальських човнів. Так, є й таке! Коли баркас-трудівник відплаває своє, його витягають з моря на пісок, перекидають догори дном і залишають на вічний спокій. Підставивши пошарпані ребра-шпангоути всім вітрам і сонцю, дощам і морозу, він спочиватиме тут під гуркіт штормів. Ніхто не зачепить човна-пенсіонера. Це вже такий неписаний закон моря.

Коли Тарас з Похмаєм проходили повз старі човни, вони побачили, як з-під обдертого баркаса, що дивовижно нагадував кістяк іхтіозавра, обережно виліз хлопчина. То був Сашко-Нептун. Так ось де він отаборився! Спочатку друзі вдали, що він їх анітрохи не цікавить. Але потім Кузько вирішив, що зручнішого місця для розмови їм не знайти:

— Морському богові привіт!

Тарас запропонував посидіти у холодочку біля човна.

Деякий час вони мовчки копирсали голими п’ятками пісок. Зовсім поруч галасували мартини, набридливо торохтів мотор мотофелюги. Напевне, суденце поспішало з рибою до причалу… Непомітно для Сашка Тарас штовхнув ліктем свого друга, мовляв, нахвалявся — так агітуй цього водяного бога, а то, дивись, візьме й піде геть.

— Ну і цікаву ж історію довелося мені прочитати! — почав нарешті Кузько.

Сашко навіть не повернув голови — слідкував за рухливими хвилями, що вилизували пісок.

— Розповідай, Похмаю, — з удаваною зацікавленістю відгукнувся Тарас, а Кузько тільки зиркнув на Сашка — той так само байдуже копирсав пісок п’ятками.

— Так от, читав я в історичному журналі, пошарпаному-пошарпаному, про загибель піратського вітрильника «Свята Марія», який пішов на дно десь біля деркулівських берегів…

— Що ти верзеш, Кузько? — стрепенувся Сашко і дав спокій піску.

Похмай навмисне не поспішав з відповіддю, хай, мовляв, новина трохи дошкулить водяного ідола.

— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.

— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.

Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.

— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.

— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.

— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.

— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.

— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.

— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.

— Згода, — подав руку Сашко.

— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки