Читати книгу - "Вільняк"

class="book">Вигляд у дітей був щасливий, очі світилися радістю, і вона раділа вкупі з ними. Рук незчувся, як і сам зі сміхом пустився в танок із дітьми, зігрітими ласкавим сонцем. Діялося те все біля озера — одного з трьох озер, розташованих одне за одним. Ген за озерами бовванів подзьобаний печерами стрімчак, а лівіше від нього — висока, могутня Залізнодеревна пуща. Діти, сміючись і співаючи, водили широке коло, а жінка стояла і дивилася на них…

Поступово сміх ущух, змінившись невимовно солодкою музикою та блакитним сяйвом.

Рук стояв у сон-гаю, але не в коконі між деревами, а на землі. Зненацька десь ізчинилась буча, почувся тріск тканини, здушені крики. Поглянувши вгору, на одній із вищих гілок він побачив чудового птаха. Поруч нього погойдувався на вітрі порожній кокон. Птах щойно вилупився.

То був помагай-біда.

Птах пригладив дзьобом своє чорне пір’я з бузковим полиском і довгими зазубленими пазурями розпушив снігово-білі груди. Тоді похилив голову набік і втупився в Рука некліпним пильним поглядом.

Не зводячи очей із помагай-біди, Рук відчув, як від цього заворожливого погляду йому паморочиться голова…

Ще мить — і до нього долетів мірний свист повітря. Обабіч злітали вгору і спускалися вниз двоє величезних чорних крил, несучи його попід хмарами. Вгору — вниз, вгору — вниз… Надолині барвистими спалахами — зеленими, блакитними, жовтими — пропливав лісовий океан.

Він помагай-біда! І крила оті його крила; ось широко роззявився його дзьоб, і розкотистою луною озвалися його дивочні крики.

Глянувши назад через плече, Рук уздрів небесний корабель із напнутими вітрилами та блискучою гладенькою щоглою: судно навально линуло за ним. А ще за мить він збагнув — без жодного подиву! — що то він сам тягне корабель за носову линву, обв’язаний другим її кінцем!

Рук линув небом і тяг за собою розкішного небесного корабля!

Він роззявив дзьоба і знову радо заячав. Юний капітан небесних піратів на капітанському містку помахав йому і щось прокричав на відповідь. Дужі помахи крил, блискучих проти ряхтливого неба, несли його все далі й далі.

Але стривайте! Що то попереду? На нього, вируючи в несамовитому смерчі, стреміло стовписько хмар. Зіткнення було неминуче. Він сам і небесний корабель уперто летіли назустріч небезпеці.

Ще мить — і їх поглинув вихор, Рук падав кудись донизу і був уже не птахом, а Бібліотекарським Лицарем. Відчайдушно молотячи руками порожнечу, він поринав у чорнильну пітьму…

Навколо мерехтіли вогники, блимали ліхтарні. Хлопець сидів за довгим столом у тісній компанії живолупів із червоножарими кучмами, схожими на вогненні омахи. Перед ним у величезній жаровні палахкотіло олив’яне дерево. Столи вгиналися від тілдерячих ковбасок, волорожачої смажені, пиріжків, салат і величезних духмяних калачів. Чувся дружний цокіт келихів із деревним пивом, гучно проголошувалося заздоровні тости. У повітрі витали смачні запахи, скрізь лунав щирий сміх. Гуляли весілля небесного пірата і гарненької дівчини-живолупки.

Перейнявшись загальним настроєм, Рук грюкнув кулаком по столу і прилучився до співаків. Приємний смак деревного пива, затишне тепло жаровні — у голові Рукові все змішалося…

Веселощі вщухли. У живолупівському сельбищі — тиша, напнуті між деревами гамаки — повні сонного люду. Рук побачив, як із рубленої хати на протилежному боці галявини виходить капітан небесних піратів.

Відкинулася товста волорожача шкура, запинало на вході до хати, і на порозі з’явилася живолупка — її розпатлане руде волосся було мокре і липло до чола. На руках у неї було крихітне немовля. Ось вона бережно вручила його піратові й сповістила з усміхом:

— Капітане, у вас дочка.

Коли пірат підніс дочку над головою, Рук відчув, як у грудях йому розливається хвиля блаженства.

Хлопцеві кортіло кричати, танцювати, стрибати!.. але в сельбиші було тихо-тихо — не випадало будити сонних у гамаках! Він уже хотів зірватися з місця і кинутися до капітана, коли це дерева почали розчинятися в повітрі, а рожево-блакитне світанкове світло змінилося золотавим сутінковим сяйвом…

Рук знову був на Вільних галявинах, на околиці Нового Нижнього міста, а перед ним проти жовтожарого неба стояла Світлякова вежа. На передку тарадайки, запряженої зубощиром, сиділо молоде подружжя з малям, а в самій тарадайці, під дашком, лежали їхні пожитки.

Побіля повозу стояв небесний пірат: високий, кремезний, із густою бородою та чорними сумовитими очима. Вочевидячки чимось схвильований, він вимахував руками, переконуючи подружжя не пускатися в небезпечну подорож, залишитись на Вільних галявинах. Пірат був близький до розпачу.

— Це дуже ризиковано, — раз по раз повторював він. — Ще чого доброго, нарветеся на работоргівців.

Та молоді й слухати не хотіли старого пірата. Вони лиш безневинно усміхнулися, взяли маля на коліна і переказали піратові, аби той «поцілував на прощання Великого Дядька Тема».

Вони рушили навздогін за призахідним сонцем, а небесний пірат дивився їм услід, і по обличчю його струменіли сльози. Рук знав напевняка, що вже десь бачив це обличчя.

Сонце сіло, зійшов місяць, і Рук відчув, як усередині в нього все крижаніє…

То був давній сон, кошмар, що переслідував його, він це добре пам’ятає, все дитинство. І ось жахливе видиво ожило, а з ним і почуття жаху.

Спершу з’явилися вовки — вони завжди з’являлися перші. Білогриві, з наїжаченою шерстю, вони вистрибували тут і там, і моторошно світилися у лісовому мороці їхні безжальні жовті очі.

Батько кричав хлопцеві, щоб той десь заховався, страшно голосила мати. А Рук не знав, де йому подітися. Він кидався то в той бік, то в той. Усюди світилися осоружні жовті очі й чулися уривчасті, гострі окрики поневолювачів.

Рук запхинькав. Він знав, що найгірше чекає на них