Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— Маю сказати, що на кухні у вас разюча чистота!

Я мало не зламав зуб об край ложки, у руках господині мило так дзвякнула баночка з медом, а йому все за іграшку. Ще підморгнув мені: мовляв, досить засипати жінку компліментами, як вона одразу забуває про зброю.

Карабін лежав поруч із гербатником, від якого йшов запаморочливо-трав’яний подих, і забутим не здавався. Аж ніяк.

— Прошу до гербати, пане Пшимоновський…

Ян Губицький розглядав настінну акварель з куріпкою і хортом на полюванні й навіть вусом не повів, чортів мисливець!

— Пане Пшимоновський, — повторила вона, дивлячись чомусь на мене.

— Станіславе!

— А… ага… до ваших послуг, прошу пані…

Опам’ятався, конспіратор. Я спересердя потер рукою підборіддя. Поголитися, чи що, перед смертю?

— У вас помазка, випадково, немає?

— У чоловіка був… десь тут, — потяглася вона до дальньої полички. Рухи неквапливі, впевнені, але не безвольні, як на початку. Пильнує, але чимось її починає ця ситуація бавити?

Поки вони з Яном мило собі теревенили, попиваючи гербатку, я оглянув пораненого і виявив, що гарячка нікуди не ділася, але, як говорив цирульник, до якого ми зверталися після поножовщин та інших подібних дитячих пустощів: стан не погіршився, друзі мої, і це є єдиним позитивним моментом у його мерзенному характері. Ми реготали і розходилися, заспокоєні, а наступного дня наш товариш помирав. У більшості випадків. Я після однієї такої забави лише завдяки духу протиріччя не звернувся до нашого цирульника і цим, вважаю, зберіг собі життя. Їхній цех розігнали вже багато років тому, але чим ще міг займатися наш цирульник, окрім підпільного лікування? Правильно, підпільним убивством.

— А чим ваш чоловік займався, якщо не секрет? — поцікавився новоспечений Станіслав, до блиску поліруючи щойно вимиту власноруч миску. От що значить похідні умови: раніше лише «подайте» та «віднесіть» знав.

— Галантерейником був, магазин тримав на Галицькій площі…

Натерши пораненого розведеною з водою горіховою настоянкою і приклавши йому до чола примочки з бурякового соку, я став до вікна — високого, запорошеного, яке виходило на будинок Ремісничого товариства. Це був повернутий торцем до дороги міцний будинок, тинькований, на два поверхи, прикрашений лапідарним рустом, де часто робилися балі і забави для простого люду.

Я намилив собі підборіддя, звісно, краєм ока спостерігаючи за рештою.

Янек, звісно, сипав питаннячками. У кожного свої недоліки.

Раптом я вловив дещо цікаве.

— То ви, пані Агнешко, усі три кімнати здавали в оренду?

— Ми навіть постійних квартирантів мали, але після смерті…

— Перепрошую, а по скільки ви брали з них за добу? — уклинився я у їхню бесіду.

— По п’ять гульденів…

Я бачив у дзеркалі, як вона дещо здивувалася з мого запитання.

— Тепер беруть по шість. Кімнати одномісні?

Вона здивувалася ще більше.

— Дві — одно-, одна — двомісна…

— А чому припинили? Справа прибуткова, у місті у дні контрактів та ярмарків гостра нестача місць…

Фонсьо, правда, не полюбляє конкурентів, але я б із ним переговорив.

— Багато років минуло, кімнати вже не придатні, та й чоловік усім завідував…

— Я міг би глянути і сказати, придатні чи ні, усе решта — невелика мудрість. До речі, за останнім віянням з Європи, зараз повсюди відкривають так звані пансіони, де мешкають цілі сім’ї довший час. Тут, унизу, вони могли б збиратися на спільну трапезу…

Вона теребила пальцями пояс запаски[82]. «Якщо зацікавиться, виберемося з цієї халепи цілими й неушкодженими», — загадав я.

— Добре, йдемо. Ви — попереду.

«Чого б то ще такого загадати, не дуже мудрого? Якщо не впаду зі сходів, то не зламаю собі карку. А якщо впаду, то, може, пощастить і зламаю тільки ногу… А якщо все-таки карк, то значить, мені не пощастило…»

Кімнати перевершили всі сподівання.

— Крім кутової, підлога геть прогнила. А ці три — хоч завтра оголошення подавайте.

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, не завтра. Треба побілити, а краще — наклеїти шпалери, перефарбувати вікна, двері й підлогу, вставити нові замки і…

— Ні!

— Добре, замки можна викреслити…

— Ні, нічого не треба. Дурна затія… — Її пересмикнуло, наче вона розм’якла всередині, а назовні стислася в клубок. Зі мною трапляється навпаки, коли я хочу когось увести в оману. Тепер знатиму, як загадувати нездійсненне…

— Сходжу на базар, треба щось прикупити на обід і вечерю.

Зі сходів я бачив, як вона вбрала плащ і сховала під ним зброю. І вона знала, що я це бачу. І хотіла, щоб її спровокували. Дією, словом — неважливо. Вона дуже хотіла спустити курок. І подивитися, що з цього вийде.

Після її виходу я сів на сходинку — скрипучу і вичовгану, наче навмисне під мене змайстровану, — і задумався. Куди йти і що там, куди ми прийдемо, робити? Те, що капітан отримав наводку, — і немовляті зрозуміло, але чому нас не взяли на гарячому, з товаром? Може, той, хто нас здав, хотів зберегти товар, а прибрати лише виконавців? Тоді як він збирався довести