Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про смерть, — відверто сказав він. — Людина живе собі, живе, а тут раптом приходить вона, і все закінчується… Це так пригнічує.

— Я згодна, — мовила Анна. — Але без неї ми б не цінували життя, Бенедикте.

— Ти думаєш, Ярон дійсно знав, що помре саме сьогодні?

— Я не знаю. В нашому світі багато таємниць — ось що я знаю… Нам, молодим здоровим людям, не варто про таке думати.

— У його випадку все так швидко закінчилось, — навіть не чув дівчини Бенедикт. — І він був готовий до цього… я бачив… Він був. Хіба це не найпрекрасніша смерть, якої може бажати людина? Смерть, до якої ти готовий?

— Чому ти про це думаєш? — дратувалась Анна. Вона торкнулась його лиця рукою і поглянула в очі, шукаючи в них відповідь. — Найпрекрасніша смерть приходить тільки тоді, коли людина проживає найпрекрасніше життя. А в тебе воно буде, Бенедикте. В тебе буде найцікавіше життя, ось побачиш, бо ти найцікавіша людина, яку я знаю. Ти напишеш тисячі віршів, проживеш сотні прекрасних митей. А потім… у далекій, далекій старості… ти зрозумієш, що ось він — момент, коли ти переконаний, що пізнав усі скарби цього світу… Ось тоді ти будеш готовий до смерті… Не раніше.

— А що, коли не буду готовий? — спитав хлопець.

— А про такі «коли» у твоєму віці не потрібно думати, — усміхнулась вона. — Тобі треба думати про життя, а не про смерть.

— Так, — раптом ніби прокинувся Бенедикт. Він піднявся з ліжка. — Ти маєш рацію. Я повинен думати про хороші моменти і про свої вірші… Про тебе… Але аж ніяк не про смерть. Нехай Ярон з миром спочиває, а ми будемо жити…. Ходімо…

— Що? — не зрозуміла Анна. — Куди?

— Ходімо звідси. Ходімо в парк чи на річку. Погуляємо. Подивимося на зірки. Життям треба насолоджуватися щосекунди… І не гаяти його.

Анна засміялася і погодилася на пропозицію. Вона була шалено щаслива, що може насолоджуватися життям разом з цим прекрасним глибоким юнаком.

А він… Він шалено боявся смерті. Він хотів жити вічно. Пізнавати цей світ. Знайомитися з людьми. Він знав, що це неможливо, і того вечора вкотре собі заприсягся, що покладе своє життя на те, щоб дійсно бути готовим до смерті. Щоб, коли вона прийде, не ховатися від неї, а обійняти і піти в інший світ, як нарівні… З великим запасом спогадів про прекрасне життя.

Володимир Кравчишин відклав усі справи, щоб присвятити день своїй доньці. Відтоді як вона розказала про свої ніжні стосунки з хлопцем на імя Бенедикт, він розумів, що життя Анни дуже цікаве. Трохи наївне, безтурботне, насичене і, безсумнівно, цікаве. Він хотів бути частиною того життя, тих моментів, які проживає його Анна. Володимир хотів бути другом для своєї доньки.

Спустившись того дня зранку на кухню, Анна дуже здивувалась, що батько вдома, сидить у піжамі та, не поспішаючи, п’є каву. Вона давно не бачила такої картини, бо він весь час спішив на роботу, а вихідні мав лише раз на рік.

— О, в тебе вихідний? — мовила вона до батька. Взялась і собі робити вранішнє какао.

— Так, — усміхнувся батько, відкладаючи газету. — Вчора відпросився з роботи… А ти чому так пізно прийшла додому? — додав він, бо вчора не засинав доти, доки не почув, як відчиняються-зачиняються її двері. А це було близько першої години ночі. І таке вже було не раз.

— Та так, — знизала вона плечима. — Була зі своїми друзями наркоманами.

— Не жартуй так, — спохмурнів Володимир.

— Та ти ж знаєш, що нічого кримінального я не робила, — відповіла вона. — Гуляла містом. Дивилась на зірки. Проводила час з цікавими людьми. Розмовляла і навіть забула про час… Вибач.

— Я довіряю тобі, Анно, але й переживаю також, — додав чоловік уже лагідніше. — Ти розумна в мене… Але в світі багато й нерозумних людей.

— Не переймайся… В мене хороші друзі…

— А вчора ти з ким була? З Лізою, Пилипом і Максом?

— Ні… Тільки я і Бенедикт… — відповіла вона.

— Ти довіряєш йому?

— Звісно, довіряю, тату. Він найдобріша людина, яку я знаю… Тобі не варто про це непокоїтись.

— Просто ти його не так і довго знаєш…

— Повір, я знаю його, — відповіла дівчина. — І він знає мене… Нам більше нічого не потрібно.

Тато усміхнувся з якимсь здивуванням у погляді, мовляв: «Он як?» Він бачив, з якою іскрою в погляді вона говорить про цього юнака. Вона була схожа на свою маму. Але він знав, які довірливі бувають дівчата.

— Ань, — після паузи промовив Володимир, — ходімо сьогодні на рибалку. На річку… Як колись, у дитинстві… можеш запросити також Бенедикта.

Дівчина мало не виплюнула какао, яке щойно сьорбнула. Вона кинула на тата вражений погляд.

— Ти серйозно?

— Так, — усміхнувся чоловік. — Буду радий познайомитися з тим твоїм найдобрішим у світі хлопцем.

— Добре! — сказала вона. — Звичайно!

Більше вона не знала, що сказати. Вона раділа, що нарешті Бенедикт познайомиться з її татом і зможе показати