Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту"

«А й справді, чи перескочить ракета через сотню тисяч?»

Бурхливу радість після кожного наступного повідомлення виявляє тільки академік Шайнер. Він навіть пробує жартувати в цій напруженій обстановці. Але його жарти не зустрічають відгуку.

А Северсон, не підозрюючи, що історична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великій оранжереї Тіхського металургійного комбінату. Завідувач лікарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропічних рослин, — зі зручним кріслом, бібліотечкою, письмовим столом, тахтою та телевізором. Тут красиво й затишно, але сьогодні пацієнтові якось не по собі.

Він думає про минуле й про сучасне.

«Я живу у величну епоху… — каже він сам до себе. — Війни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини… Час летить, і незабаром ці славетні роки збіжать у минуле, як і незабутні подорожі з Амундсеном… Я повинен їх якось затримати… Почну писати щоденник».

Хід його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:

Лайфе, любий! — кричить вона, насилу переводячи дух. — Ракета досягла швидкості сто двадцять тисяч кілометрів на секунду! Швидкість дедалі зростає… Лайфе, ми виграли!

Северсон зробив крок назустріч дівчині, міцно взяв її за обидві руки:

Аленко, я хочу піти туди.

Ходімте, Лайфе, ходімте! Це справді для вас буде потрібно.

Коли вони зайшли до бункера біля стартового майданчика, електронні покажчики швидкості ракети показували сто сорок п’ять тисяч кілометрів на секунду.

Ура! — вигукнув Шайнер. — Це — швидкість, з якою вже можна вирушати в путь!

Тепер його підтримали й інші. Перемога була беззаперечна. Політ до іншої зоряної системи з неймовірної фантастики перетворювався на цілком реальну річ.

Академік Ватсон довго сидів мовчки, потім підійшов до Навратіла: Я радий, що помилявся… — сказав він тихо.

— Якщо ракета досягне запланованих вами ста п’ ятдесяти тисяч, я охоче візьму участь в експедиції на Проксиму.

Навратіл глянув на нього здивовано:

Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!

Так. Ось вам моя рука! Я б хотів на власні очі побачити, як виглядають оті ваші квакаючі люди.

О, перший доброволець! — іронічно посміхнувся академік Хотенков. — Чи усвідомлюєте ви, яким ризикованим буде цей політ?

Можливо, я усвідомлюю це краще, ніж академік Навратіл. Саме тому й хочу взяти участь у польоті.

Хотенков повільно похитав головою й подумав: «Він ще відмовиться від своїх слів або ж сподівається, що ракета отих ста п’ятдесяти тисяч кілометрів не досягне».

Коли індикатори показали швидкість сто сорок дев’ять тисяч кілометрів на секунду, Ватсон ледь помітно зблід. Він напружено стежив за екранами апарата і мовчав.

Збігала хвилина по хвилині, минула година, а швидкість не підвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгі проміжки часу, але інтервали вже не збільшувались.

Мабуть, ракета вичерпала все пальне… — з досадою сказав Навратіл.

В такому разі можна вважати, що спробу закінчено… — академік Хотенков підвівся і потиснув руку Навратілу. — Закінчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте мені ознайомити президію Академії з експериментальними даними і запропонувати, щоби було дано наказ розпочинати побудову міжзоряного корабля.

Одночасно повідомте, що я добровільно зголошуюсь бути членом екіпажу цього корабля! — попросив академік Шайнер і глянув скоса на Ватсона. — Оті тисяча кілометрів, яких не вистачає до ста п’ ятдесяти, мене не зможуть зупинити.

Ватсон здригнувся:

Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заяві: я теж хочу взяти участь у польоті!

Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерігав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрівка в далекі зоряні світи, але можливість такої подорожі виключалась. На Проксиму Центавра його ніхто не візьме.

15 листопада. Скільки несподіваних змін за один-єдиний місяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч і обіцяв собі, що всі події буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослідовний, — нема чого дурити самого себе.

Хоч кожну вільну хвилину я віддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досі зустрічаються величезні прогалини. Мене тішить тільки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнім днем і, лягаючи спати, не боюсь прокинутися вранці серед крижаної пустелі Арктики.

Погода стоїть чудова, здається, що осінь триватиме тут до весни. Прага подобається мені дедалі більше.

Деталі міжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах світу. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедиції на Проксиму вісім учених: керівник астронавтичного відділу Всесвітньої Академії Хотенков, академіки Цаген і Чан-су, Надія Молодінова, диспетчер атомної електростанції, де працює Зайцев; Мак-Гарді з американської академії, Мадараш — з угорської; Вроцлавський з Варшавського університету та Грубер з астронавтичного інституту в Берліні.

Останнім часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось від мене. Чи не хоче вона записатись також?

28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратіл прохопився під час нашої останньої бесіди, що з ним полетить і Алена. Отже, дні нашої дружби вже злічено. Старт «Променя» розлучить нас. На сімнадцять років? Назавжди?.. Я був би радий відговорити її від цієї подорожі, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме