Читати книгу - "Хранитель забутих речей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здрастуйте! — сказала вона. — Лора тут мешкає?
Саншайн думала, як буде поводитися ця жінка.
— Так, але вона заховалася.
Жінку, здавалося, це зовсім не здивувало.
— Я Сара, — відрекомендувалася вона. — Давня подруга Лори.
Саншайн простягла їй руку:
— Я Саншайн, нова подруга Лори.
— На мою думку, Лорі пощастило мати таку подругу, — відповіла жінка.
Саншайн ця жінка сподобалася.
— Ви теж збираєтеся кричати крізь отвір для пошти? — запитала вона.
Сара замислилась на мить:
— Спершу я, мабуть, спробую подзвонити.
Саншайн зголодніла. Не схоже, що сьогодні її нагодують у Падуї.
— Щасти вам, — побажала вона Сарі, перш аніж повернутися додому.
Фредді й Лора досі тремтіли в коморі, напружено вслухаючись, чи хтось залишився біля вхідних дверей. Дзвоник знову задзеленчав. Один раз, потім ввічлива пауза. Лора відступила до солонини.
— Піди глянь, хто там, — благала вона Фредді. — Будь ласка.
Фредді заспокоївся. Каючись, що так кепсько повівся з Фелісіті, він хотів допомогти бодай Лорі.
Фредді відчинив двері привабливій брюнетці середніх років. Вона приємно усміхнулась і енергійно потисла йому руку.
— Добридень! Можу я побачити Лору?
Фредді відступив, щоб дати їй пройти:
— Ви можете її побачити, якщо вдасться витягнути її з комори.
На звук Сариного голосу Лора поквапилася вийти в коридор, щоб її зустріти.
Сара подивилася на них двох і підморгнула Лорі.
— Ховатися в коморі. Уперше чую такий евфемізм!
— Немає шансів! — автоматично відповів Фредді, для Лори це прозвучало, мов удар грому.
Сара побачила саму суть, як завжди. Вона взяла Лору за руку.
— Чому б тобі не зробити чашечку чаю? До речі, твоє волосся виглядає просто шикарно.
Розділ 25Сара Трувей — першокласний адвокат із зірковою кар’єрою, чудова мати двох непосидючих хлоп’ят і дружина м’язистого та стрункого архітектора. А ще у Сари відкрився несподіваний талант до йодлю,[48] що принесло їй шалений успіх за роль Марії у шкільній постановці «Звуків музики». Вони з Лорою познайомилися в школі і залишилися близькими подругами на все життя.
Ні, вони не жили поруч та й зустрічалися нечасто, бувало, не частіше, ніж двічі-тричі на рік. Але зв’язок між ними, що сформувався ще в дитинстві й загартувався перемогами і поразками, через які вони пройшли разом, залишався настільки міцним, наскільки це можливо.
Сара була дружкою на весіллі яскравої, осяйної, безстрашної молодої Лори, потім підтримувала її в часи невдалого шлюбу, сумнівів у своїх силах, але вона ніколи не губила надії побачити Лору щасливою, переможницею.
— Святий Боже, що ти тут робиш? — запитала Лора, ставлячи чайник на піч.
— Ну, шість дуже п’яних і практично нерозбірливих повідомлень, які ти залишила на мій автовідповідач сьогодні вночі, потребують пояснень.
— О Боже! Я справді тобі телефонувала? — Лора затулила обличчя руками.
— Шість разів! А тепер я хочу почути деталі. Кожну огидну подробицю. Я думаю, що ми почнемо з «бідолашного Ґрегема». Хто, чорт забирай, цей «бідолашний Ґрегем»?
Лора розповіла Сарі майже все. Починаючи з сукні, яка досі стриміла з кошика для сміття, і закінчуючи пиятикою з двома пляшками «Просеко» біля каміна. Решта ночі, включно з телефонними дзвінками, випарувалася з її пам’яті під дією алкоголю.
— Бідолашний Ґрегем, — тепер щиро погодилася Сара. — Навіщо ти зголосилася на побачення з ним? Це по-перше.
Лора зніяковіла:
— Я не знаю. Можливо, тому що він запросив. А більше ніхто не запрошував. Він завжди здавався дуже милим. Принаймні я не бачила в ньому нічого огидного.
Сара похитала головою:
— Нічого огидного — це ще не добре.
Лора зітхнула. Якби вона тільки могла не думати про того, про кого думати не слід. Вона знову закрила обличчя руками.
— Чорт забирай того клятого садівника! — вголос вилаялася вона перед тим, як устигла зупинитися.
— Кого-кого?
Лора сумно усміхнулася:
— Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.