Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Мені пора,— сказала сухо.

Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.

Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.

— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.

Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плава у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували, і здавалося, що то крутяться великі іскри.

— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.

— Тягни! — мовив я.

Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав на мене, оббризкавши краплями, я повибирав вилов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.

— Дивно мені,— мовив я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?

— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок. Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.

Батько знову опустив сітку і притис її до дна річки кінцем тички.

— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.

— Потримай трохи,— порадив я.

Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько опускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив’язі, вода під веслами й за кормою забурунила.

— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!

— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...

Тієї ночі мені снилися мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотаюся поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротаті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб’ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: гаряче- і холоднокопчені, сиро- і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впалих на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м’ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть наші тіла й душі, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє бубнявіє, дерев’яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того